Про теракт, що стався 11 вересня 2001 року в США сказано-переказано. Зрештою система цінностей Західної цивілізації передбачає публічне обговорення найбільш болючих, гострих проблем, – принаймні для широких мас. З іншого боку існує чимало явищ і речей, котрі – не для загального вжитку. Про них говорять пошепки, в респектабельних надійно ізольованих кабінетах. Проговорювана там інформація настільки зашифрована, що ключ до неї знаходиться в службових “портфелях” окремих осіб, про що дехто з цих осіб може й не здогадуватися.
Події 11 вересня засвітили назовні ті явища, що розгорталися вже задовго до цієї дати. Тож правильніше буде сказати “до і після 11 вересня 2001 року”. В онтологічному сенсі до 11 вересня світ був той самий, що й після цієї дати. Хіба, що більш очевиднішим ставало те, що жодна країна, жодна політична й економічна системи, жодна система цінностей і навіть, можливо, жодна мораль не дадуть вам жодних гарантій того, що ви не потенційна жертва. Так було й раніше, але “після 11” цей факт став доконаний. Усі є потенційними жертвами сучасного світоустрою, а дехто вже пішов у небуття, відбувши велике жертвопринесення ІІІ тисячоліття, що розпочало новий поділ світу.
Якщо політика – це мистецтво можливого, то справжнє мистецтво – це мистецтво неможливого. І неможливим сьогодні виглядає зупинити загрозливо розхитаний маятник Західної цивілізації. Це неможливо ані для терористів, ані для політиків (обидві ці групи зацікавлені), ані для вчених, які обслуговують систему, що продукує тільки “можливості”. Нічого не здатні вдіяти навіть визнані художники, переважна більшість яких зраджує справжнє мистецтво і “творить” тільки мистецтво можливого. Мистецтво прийдешнього – це мистецтвонеможливого. Лише така стратегія може стати порятунком. Коли художник мастурбує з вишки у порожній басейн, просить порятунку в антропології, естетизує радянські сільські туалети, експонує на фото життєрадісні сценки з тілами мертвих людей, кусає за литки поліцейського, або ж змішує у цебрі людську кров зі спермою – він робить щось заборонене, непристойне, подекуди навіть неможливе. Але втілене, зроблене, воно опиняється в категорії можливого, а часом і визнаного. Таким чином художник боровся проти існуючої системи відносин грайливо, в межах дозволеного самою системою. Він зраджував систему світоустрою, лише покусуючи її в місцях, наближених до ерогенних і табуйованих. Зрештою, стратегія і тактика зрадництва описані досконало.
Водночас чорняві аноніми, що втілюють реальні теракти, справжні легітимнівороги існуючої системи. Їхні дії також прямують до межі неможливого, але, як виявляється, можливі. Тобто. Це також політика жорстока, негідна і смертоносна, а що ж мистецтво?
В сьогоднішній ситуації мова мистецтва незмінно рекодується, свідомо уникаючи декодування. Це гра, в якій мистецтво пристосовується до мінливого світу, втікаючи від загибелі. Розшифровування, відкритість форми загрожують мистецтву зусібіч. Водночас складність форми допомагає приховати беззмістовність як твору, так і креативних дій самого художника. І це один з найбільших бичів сучасного мистецтва.
Що ще є таке на Заході, що не було ще поставлено під сумнів? Невпевненість, світоглядна дезорієнтація спонукають художників до радикальних мистецьких втілень. Під сумнів потрапляє усе і передусім – тіло, що хибно розглядається як джерело несвободи. Цивілізаційний технологізм поступово привчає, що тіло людини також технологія. Своєрідний біофізичний інструмент із системою численних запрограмованих рефлексій, що неперервно еволюціонує.
Сьогодні наука практично розробляє моделі виходу людини з тіла, переходу у штучне, “безтілесне” існування. Це добре розуміють кмітливі художники, що експлуатують “тілесну” тему в сучасному арті. Однак лише одиниці по-справжньому задають собі запитання, чи має тіло глибинний сенс?
Земля також тіло. В певному значенні структура цього тіла – географія, антропоморфна за своєю суттю. Стратегія Ренесансу втілена остаточно.
Предмет антиутопії
Світова криза, що шоково виразила себе 11 вересня, прискорила поділ світу на рівні політичному. Це поверховий рівень, але достатньо болісний. Тож поділ, що триває, істотно вплине на топографію. Якщо йти за антропоморфною моделлю, то політичний одяг ще тривалий час залишатиметься такий, як нині, а от тіла істотно видозміняться. У боях без правил “сильні” тіла спочатку поглинатимуть “слабкі”. Боротьба вестиметься тотально, охоплюючи біомолекулярний рівень окремої особи включно зі зміною кольорів на прапорі чергової поглинутої країни. Згодом велику кількість зірочок на різноманітних прапорах зведуть до однієї великої і напевно багатокутної, а численні кольори відповідно змішають в один-єдиний. Якщо класифікувати втрати слабких за аналогією конституції людини, то окремі тіла втратять руки, інші – ноги, хтось позбудеться “кінця”, когось позбавлять голови, а у декого відберуть душу.
Зрештою, внаслідок цієї боротьби постане щось одне, єдине “архитіло”, ідею якого колись достатньо переконливо описав Платон. Модель світоустрою, в якій існує реальна перспектива, назвуть безперспективною. Вона буде витіснена моделлю віртуальної реальності з перспективою, що малюватиме обтічні, райдужні, фіктивно існуючі кути. Художники й поети спакують свої речі й покинуть цей світ. Виживуть лише Санчо Панси і віслюки. Адже Санчо не обтяжений тягарем власності. Він має лише віслюка, тіло з прізвищем Панса і бажання вижити. Найсконденсованіша деконструкція геніального Сервантесового твору матиме таке вираження: “Дон Кіхот з Ламанчі – відсутній, та Санчо із Панси – тут”. Віслюки існуватимуть як пам’ять про великі містерії та одкровення минулих віків. Відтак існуватиме шанс на порятунок.
Предмет утопії
Західна система світоустрою, домінуючи і технологічно розгортаючись в планетарному масштабі, нівелює первинні цінності не лише Сходу, а й власні. В суті своїй технологізм гетерогенний, але чи буде таким “архитіло”? Яка може бути стратегія художника, коли “слабке” у боротьбі за виживання протистоятиме “сильному”. Це стосується передусім художників, які здатні мислити. Решту, яких більшість, нехай собі рефлексують і забавляються ремеслом, справою чинною і практичною. Художник може підігравати “силі”, що виглядатиме як зрада самого себе. Він може підігравати “слабкості” і гадати, що вчиняє подібно до “Божого промислу”. Цей рух, можливо, буде проти історії і навіть еволюції. Можливо, це дійсно буде Божий промисел, але чи багато на світі знавців цієї справи? Третій шлях художника виглядає як неможливий, абсурдний. Це гра проти всіх. Водночас це буде єдино можлива і справжня гра за всіх. По-великому, без дріб’язкових умовностей. Коли художник підіграє лише власній чуттєвості, лише особистому погляду на світ і за помилки розплачується лише власним життям. Такий рух небезпечний, але тільки він може привести до правди.
Існує авторитетна думка, що тільки “ті, хто прагне до неможливого, досягнуть абсурдного” Це означає, що ті, хто досягне абсурдного,– пізнають неможливе. Художників, які дотримуються такої стратегії, дуже мало. Одиниці. Хтось в Нью-Йорку, хтось в Івано-Франківську, хтось у Галичі, хтось деінде. Їхнє мистецтво не має ціни у будь-яких аспектах, воно поза ціною, “безцінне”. Воно живе, оскільки балансує на межі неможливого. Таке твердження видається надмірно абстрактним, ідеалістичним. Що вдієш? Напевно, це саме той випадок, коли мова не закінчується в промовленому.
зображення архіву ЦСМ Zamek Ujazdowski
подяка альманаху Кінець Кінцем