форма духу
Marcel Duchamp &JohnCage
артист даною серією спроваджує нас в новий ракурс , інший погляд на речі та процеси які вже здається набули статусу встояності , аксіомності й до прояву яких в розумінні та вживаності є відношення буденне – само собою чинне . подразнення ж встояного найкращий каталізатор зсуву , коли вносячи в простір правки , оперуючи ними , висуваючись в рівень надбудов і надбудов користуються інструментарієм становлення якого не було однозначним , але спонукало зміну до сприйняття арту в цілому – первинне заперечення наррації провокує її зрощення в нових часових витках філософічних трактувань та практик , хоча тоді , в час її відкидування та творення «нового світу» предметної безпредметності , в час маніфесту «ready-made» чи пошуків нових мов в музиці ці процеси набували сублімативних рис ,- інша пластична естетика як і новаторство в музиці , в своєму надпартитурнім звучанні зрештою безапеляційно вкрутилися і в сучасну візуальність , таким чином знаходячи можливість вести оповідь базово означену.
2
Фотофіксація скульптурних обєктів відбувалась в лабораторії-студії автора . Кожна річ в цьому інтерєрному предметному нагромадженні має чітко відчуте місце простору.- незримі сили взаємовпливу-(відштовхування та притягування) зсували ці предмети , надавали їм нової координати , примирювали рівноважучи можливість оку різнити їх й тим часом цехувати як одне ціле – довершене обєднання , що звільнилось від свого тиску , від свого нутра . Їх сутність не належить ужитковості чи естецтву – вона є в іншій екзистенційній площині – предмет переміг сам себе ,став надпредметом . Обєкти вийшли з цього середовища , ним народженні . В цьому просторі персональний нарратор веде свою оповідку устами самодостатності твору ( ) – це фабрика форми тіла звуку , слова – мови в лінійно-еволюційному розвитку вибудови середовища , й вибуху революційності пластики форми духу – коли з нічого( з пустоти ) народжується все –розуміння . При всій мімікрійності довколишності , адаптації – елементарного чуттєводоречного виживання суспільного з його багатоголоссям , ця фабрика вишліфувала свою лапідарну мову , чітку й зрілу. Оповідка плине переконливо , окреслюючи синусоїдні оберти , набуваючись та надбудовуючись згідно конструктивістичній формулі утверджуючи авторську нерозривність звуку та форми . Слід зауважити , цей синтез включає алеаторичні елементи як одні з складових в творах , партитурою яким є емпіричність процесу де досвід є іраціональним експериментом. Чи можемо ми відкинути момент випадковості процесу чи знехтувати школою оперуючи постмодерністичними набутками та означеннями , їх холодноіронічностями , – це було б несправедливо й претензійно . При всій діловитості постмодернізму він зберіг цехи віри в належне до споглядання -сприйняття – хоча масковане й доведене частково в подачі до абсурдності й пихи . У нашому випадку твори не є симулякрами , що немають нічого спільного з буттям-процесом , це не імітованість пройденого шляху – це оповідка – ремінісценція , репліка наповнена прихованих алюзій . Розвиваючись poziomo-pionowo композиція цієї наррації досягає позавимірної довершиності – час спрацював відсікаючи зайве , можливо первинне ефектне шумовиння (похідне -прагнення) знову ж таки відштовхуючись від межових чинників – попередньо можливо не завжди успішних чи бажаних , але завжди своїх з означення та колективного явного – підсвідомого.
титули
Слід звичайно говорити про етапність – роботи , що створені в дуже стислий проміжок 2013 року, групуючи , концентруючи в собі емоційночутливі згустки ставлять певну фіксацію – марку в чергомову витку де починає дзвеніти пронизливо пікабіанський дзвоник побудки . Зрештою ми зобовязані бути готовими , вправно розрізняти ту іншість й не ототожнюватись з написаним , відбулим – нам не слід зависати в часі моделюючи квазі свою візуальність , адже слова- мова з бігом набувають іншості , інтерпретуються при ніби сталому інструментарії візуального висловлення ,- відбувається умовно-часовий люфт , темна щілина поглинання впевненості знання – такий собі супрематичний колапс , що одразу ж стає сам предметом дослідження . Іронія , самоіронія чинники , що є рятівним шансом здавалося б збаналізованих обставин , оперування якими , чутливість можливого , обємність вислову – реалії сучасся та горизонтів наступності . Назви робіт своєю акцентованістю відкривають двері в світ тильний , іноді конкретно-векторний , іноді доуявлений , але – « …Титули ті мали завдання скерувати думки глядача в інші , більш вербальні (літературні) шляхи…» писав Марсель Дюшан ніби абстрагуючись від предмету й визнаючи його вторинність , «не оригінальність». В нашому випадку це оригінальні , викінчені праці з елементом«ready-made» де титул є одним з складових дискусії , а не фальшивим імформатором напрямку дези кожного поруху вільної особи…
фото та текст Олекса Фурдіяк