Ігоре, як ти сприймаєш і бачиш дальший розвиток культурологічних процесів Україна – Європа, особливо після стокгольмської конференції – чи ”відкритість дверей ” адекватно сприймається з обох сторін ?
Ці двері відчиняються в обидва боки і пізнання та визнання відбувається як поглинання, бо насправді мусить бути контекстуальний потенціал. І будувати ієрархічні піраміди сепаратно від межі, в яку ми так прагнемо вступити, неможливо. Інтеграція – це взаємна потреба і прагнення. Прагнення не створює бар’єрів. Це мусить бути пристрасно. Якщо цього немає – то приховати свій ізоляціонізм неможливо за голосними словами.
Насправді ми лише починаємо вчитись. Амбітна ієрархічність попередньої формації мусить вмерти. Іншого бути не може. Не може імітація, віртуалізація всіх процесів економіки, політики, культури, фінансів замінити життя. Мусить бути живий організм, функціонуючий. Поки що його немає. Жодна програмна ідея не може вижити, якщо вона не народжена життям, а лабораторією.
Щодо художника, то він потребує адекватного сприймання суспільством і його середовищем виникнення внутрішнього дискурсу, конверсації. І от цей діалог вже може виноситись , так би мовити, “на експорт”?. Не конкурентний продукт, а свідчення грунту, що його породжує цікаве світові. На Заході, насправді, окремі прояви не асимілюються і ніколи не стануть особливими, самодостатніми. Є просто окремі приклади людей, явищ, думок, що “вирвались з пляшки”.
А як щодо зворотнього процесу ?
Тобто, чи є принципове проникнення свідомісне Заходу до нас ? Те ж саме, – це всерівно , що вливати олію до води. Якась імплантація відбувається і дивовижним чином, не приживаючись, проростає мутованими формами. Тканина не створена, грунт не дає можливості плодитись і розвиватись. Неможливо сподіваючись на розвиток маючи лиш механізм імітаційний. Внутрішньо не існує коду розвиткового. Окремі концептуальні проекти? Очевидно починати потрібно з концепцій іншої філософії, можливо, релігії – необхідні ментальні операції. А також вивільнення вітальної енергії, що знайде собі поживу і грунт у нас.
Весь пострадянський простір цінний може бути лиш як “ізотопний смітник”, де можна щось знайти і використати (в сенсі ідей). Більш цікавим є Китай, Африка, навіть чужий і ворожий мусульманський світ.
Західний світ теж по своєму інертний в розумінні нас як альтернативи і тому побудований (структурно) як антипод агресивному комунізму і ортодоксії. Є маса інституцій, фахівців, що виховались і працюють (із цього живуть) аналізуючи і досліджуючи механізми “демократизації” пострадянської ментальності, щиро намагаючись інтегрувати нас. А насправді їм потрібно допомогти вказати не нашу подібність чи протилежність, а на нашу самодостатність і цільність. А в цьому ніхто не може допомогти – ні “підйомні” кредити, ні масова “еміграція” в світовий контекст, ні штучна герметизація. Це щось інше. Можливо з нуля потрібно вчити світову історію і себе в ній.
В цьому сенсі ми в кращому положенні ніж Захід – у нас є вибір. Правда все це необхідно робити в “ручну” і покласти 2 – 3 покоління. Або ж згодитись на радикальну операцію. Але оце питання “згоди” якраз і є основним. Насправді необхідно дивитись глибше і жити тим життям яке репрезентуємо.
А тепер про події минулого року – програми “стокгольмського року”, виставки Віоли, розгортання програми музею Гугенхайма, зокрема музею в Більбао, бієнале в Йоганесбурзі, Гавані, створення Асоціації центрів Сороса в Амстердамі, черговий фестиваль відеопрограм в Торонто, ретроспективна виставка Ротко і Ліхтенштайна та інше – чи знаємо ми про все це?
Для мене показником є два моменти. Перше -що всі ми абсолютно не отримуємо інформації про все це, на сто відсотків живемо в вакуумі, поза простором і часом. А друге, що виявляється, – ми не загинули в такій ситуації. Нічого не трапилось. Суспільство і “істеблішмент” вправі сказати – можете! На жаль не існує в суспільній свідомості (і в культурі) ще потреби в такого роду інформації.
Був час, всі раптом захопились Ліотаром, перечитали Дерріду, але відірвано від процесу. Зрештою, саме поняття постмодернізму знято. Для мене постмодернізм з’явився в архітектурі середини 70-х, коли Дженкс написав свою річ. Ця праця не дійшла до нас нормально. Пізніше були російські переклади, а українського немає -хоча він необхідний, адже це справа мовна, якщо йдеться про мову архітектури. Принаймні, ще один варіант для ще одного мовного простору.
Отже, ця тема визріла на тлі архітектури й вже стала зрозумілою, проаналізованою, вона вже, ніби-то, вижила себе. І тільки потім почали з’являтись якісь алюзії на фоні живопису, в інших мистецьких напрямках. Ще можна говорити про постмодернізм в літературі, але в контексті як визначив Оліва – поняття не означає метод, не говорить про стиль, а класифікує часово, окреслює етапність.
А тепер щодо концептуалізму, який ще експлуатується в дискурсі з пострадянською свідомістю:
Захід адаптував дещо з досвіду радянського, але органічно включив в загальну історію культури (чи сучасного мистецтва) дещо, що пояснює його власний концептуальний досвід. Це, до певної міри, є проілюстрована в “Тне Воок – Х.Документа”, або в “Тезах” Кошута щодо сучасного покликання академії. Чомусь нам часто видається, що декларативність, чи повчальність, це основне покликання мистецтва. І все що йде, скажімо з Росії, носить штамп іронії, моралі, повчання, чи літературності. Насправді навіть концептуалізм на Заході в першу чергу візуальний, візуалізований. Будь-яка акція – це не демонстрація. Це акт висловлення емоцій. І режисура тут повинна бути всередині образу, а не протокольна.
Зрештою, той же Кошут говорить про те, що концептуалізм вичавлюється, – й йому цікаві ті його залишки які випродуковуються в Росії, в пострадянському просторі. Залишившись одним з динозаврів, він потребує свого кола. На Заході процес згасає, в Росії – також. Але знаходяться апологети з спільною мовою і це нормально. Однак, загальної потреби в концептуалізмі зараз немає і тому виразно видно анахронізм в цих речах.
Гаразд, якщо говоримо вже про такі процеси, – зараз прослідковується переплетіння візуальної та вербальних культур -наскільки це важливо для нас?
В вербальній культурі інша мова, інша тканина. Однак я усвідомлюю, що на тлі літературних процесів, можливі якісь відкриття в мистецтві взагалі.
Вербальна культура зараз більш пластичніша і динамічніша, ґрунтовніша в якісь мірі, принаймні, вона має потенції вести – означувати візуальність – знову ж таки, тут є свої але…
Один такий момент, я знову повертаюсь до стокгольмської конференції. Я був єдиним архітектором серед учасників від України , а архітектурність чи відчуття простору, відчуття структурності, серед інших делегатів конференції – я раптом виловив. Й справді, серед них були архітектори. Я для себе намагався реанімувати відчуття іншості – іншої тканини, іншої фактури, було бажання і літераторів наших спровадити в цю атмосферу – силоміць тягнув їх в місто, щось показував, пробував аналізувати, але їм це не було цікаво!
Вони настільки замкнуті?
Вони не усвідомлюють – це специфічно інше відчуття образу. В архітектурі існують абсолютно інші чинники і вони не піддаються адаптаціі в літературі, як і в музиці.
Тоді, що то є – загравання, коли люди вербальної культури займаються чисто візуальними речами – інсталяціями, акціями чи ще чимось?
Окремі люди, очевидно, щось відчувають, але з другого боку, це скоріше активність, тобто, якщо активна акція, дія то вона піддається жанру в побудові теми, в побудові дії – певної літературизації чи описуванню. Але насправді – візуальні речі на то є інші, бо вони за інше в реальності відповідають.
Тобто, якщо є щось, що має запах, пропорції, вагу, колір, фактуру – воно тому й є фактурою бо на нього слів немає – воно тому є простором тому що це є простір. А простір у чому можна описати – в віддалі, в глибині – якщо це туман – в насиченості цього повітря. А можна описати словами, але це вже буде образ або метафора – це не є сам по собі простір.
Тому творення об’єкту є дещо іншим, механізм інший ніж його образотворення – ці люди мають бажання все проковтнути одразу – це голод і відсутність досвіду.
Запитання як до куратора: Ідея ІМПРЕЗИ актуальна в цьому розрізі – програма буде продовжуватись?
Якщо повертатись до ідеї ІМПРЕЗИ, то думаю, що вона необхідна, вона мусить бути.
Є певні пробуксовування, простій ідеї бієнале, трієнале й подібних акцій в світі, хоча вони завжди були визначальними. Але ці процеси гальмування мають суб’єктивний характер, є певні куратори, певні аналітики, які роблячи висновки, ілюструють свою діяльність відповідним підбором авторів, вони ж формують цей процес. Приклад: невдоволеність деяких західних кіл, діяльністю Катрін Давід, як куратора останньої акції “Х-Документа в Каселлі”.
Але, знову ж таки – це суб’єктивне; прийде інший куратор. Справа в тому, що система працює…
В данному випадку, в Україні потрібна своя система, велика база, – якою може служити мережа галерей, фундацій, Музеїв Сучасного Мистецтва,- зрештою, учбових інституцій. Й тут постає вже питання організаційне. В одному немає сумніву,- нам необхідна така систематична акція, ємкіша, скажімо, ніж Київський арт-фестиваль, який є комерційним.
Я, в свій час, говорив, що “Імпреза” необов’язково повинна відбуватись в Івано-Франківську. Й це дійсно так! Але, для цього потрібно корпоративно домовитись, що переміщення йде на користь загального процесу в країні.
Навіть якщо її силоміць таки закриють – бо в Франківську дуже сильний опір з боку влади. А свіжі люди, що приходять в кабінети, не встигають оговтатись від виборів, як їх вже міняють. На культуру не вистачає часу. Але система працює – тому що є життєва необхідність. Приходять таки нові люди.
Однозначно, що для Івано-Франківська це шанс, -є вже якась традиція,якісь наробки,- та, з іншого боку, я згідний щоб ІМПРЕЗА зреалізувалась в Києві чи в Львові, чи в іншому місті,- з відповідним інтересом кураторів, мистецтвознавців, авторів – з врахуванням досвіду.
А як, щодо амбіцій, щодо авторства?
Амбіції є нормальні – довести справу до закінчення, тобто щоб цей процес не зупинявся.
Для цього важливо перейняти досвід інших країн,- коли все суспільство підтримує розвиток регіональних осередків. Це повинно стати цікавим всім, – такими каталізаторами можуть бути Координаційні центри. В цьому напрямку прагне працювати ЦСМС.
Але, є Міністерство культури, – яке може координувати ці процеси?
Звичайно,- це ніби його завдання, але в інших країнах цю функцію виконують незалежні центри.
Міністерство – це елемент владної піраміди. А тут необхідна внутрішня пружина.
Яка їх структура, хто ці центри фінансує?
Створюються в певному місті чи регіоні – коштами цього ж міста або регіону, але ставлять собі завдання які лобіюються в центрі і завдяки контактам з іншими такими центрами вирішуються конкретні питання. Ясно, що муніципальна влада ініціює проблему.
Все залежить, як побудована держава -чи це унітарна й все віддається в центр й звідти розподіляється, – чи центр є інтелектуальним ядром.
В Україні,- Київ, є розподіляючим – й ті люди,які займаються мистецтвом, ніби-то, на користь всієї країни-просто сидять поряд з тим хто керує і від якого залежить- дати чи не дати кошти.
Немає потужних особистостей розуміючих глибину проблеми. Поки що, є такий підхід до мілітарних проблем, до розвідки, до утворення контролюючих інституці й .гроші в суспільстві з легкістю повинні віддаватись у всіх галузях, а культура має мати пріоритет і, в тому числі слід підтримувати сучасне мистецтво, яке не віддає, а навіть провокує на якусь непевність. Але це такий собі детектор брехні, як до нього відносяться, такий і рівень свободи.
Дуже часто говорять, що, скажім Сорос, дає гроші на незрозуміле, чуже мистецтво. А скажені гроші, що йдуть до держави в борг нашим дітям і внукам – використовуються державними інституціями для підтримки своєї структурної непорушності. Це справді вороже використання. Ці гроші в першу чергу необхідно давати газетам (незалежним), телебаченню, музеям, бібліотекам, науковцям, окремим письменникам, художникам, спортсменам, артистам, дитячим студіям. Важливіше кредити світових банків випустити на вітер з надувними кульками і зміями на радість дітям, ніж набити ними портфелі, джипи, кабінети з ситими дядями, які бояться не лише невідомості, що чекає їх державу, а й свого власного майбутнього.
Маєш вже конкретні наробки, пропозиції, щодо дальших поступів ІМПРЕЗИ’?
Я працюю над проблемою, – буде вдосконалюватись сам підхід, до чого хочу залучити ряд людей, з тим, щоб цей дискурс продовжувався. Можливо, це буде виглядати в інших формах, скажімо, вербальних, на сторінках альманахів, журналів. Чи це будуть віртуальні проекти, чи система відеофестивалів, інтернетівських конференцій,- але це повинен бути процес інспірований митцями.
Щодо організаційного моменту тільки з залученням державних структур, та незалежних функцій можливий успіх ідеї ІМПРЕЗИ. Знову ж таки, повертаючись до досвіду інших країн й аналізуючи сам процес організації таких акцій – приходиш
до висновку в потрібності зовнішнього чинника.
Зусилля треба покласти на те, щоб переконати відповідальні структури до толерантності та співпраці, залучити індивідуальних креаторів.
З чого розпочнеш?
З чого? … Піду до президента…(сміх)
Звичайно, це смішно і практично не реально, але я не знаю чи можливо щось впровадити в життя без підтримки системи, й захопитись так,-в суспільстві певна інертність, панує цинізм та скепсиз людей,- дуже важко їх розбурхати та спровокувати на такі акції, подібні до перших ІМПРЕЗ.
Ти підняв таму ранніх ІМПРЕЗ чи можеш сказати в чому, на твою думку, основна причина гальмування процесу?
Причини були різними. Тут є суб’єктивні моменти – люди не всі вистояли , – відпали, бракувало переконання дійти до кінця.
Від впертості, ми все ще намагались підтримувати заданий ритм,- а вже треба було змінювати векторність.
Мене, тоді, звинувачували в консерватизмі, тому що я вважав пріоритетним створення Музею сучасного мистецтва, аналітичного центру, які стали б тією базою дальшого поступу, пропонував регламентувати процес,- а мені говорили,-відкрий всі шлюзи й робимо, що хочемо!
Поясни конкретніше – робимо, що хочемо?
Це протиставлення себе на всіх рівнях. Й доходило до епатажу суспільства за будь-який рахунок. Звичайно, це гра, – гра без якої немає мистецтва, й тільки бродіння є його формою існування. Це постійний процес,- й коли, в той час, говорили про альтернативу, треба було визначатись,- а, альтернатива чому? Не було моменту відліку,- просто внутрішнє бажання протиставлення. Це декларативність вилізала з середини, з конформіського суспільства, в якому все закрите та заборонене, а бажання, всьому і всім себе протиставити, домінувало.
Маніфестаційність пройшла, а фактично самого матеріалу, внутрішньої суспільної потенції не було,- треба будувати скелет, а м’ясо наросте.
Отже, ІМПРЕЗА з самого початку була приречена, як аналогічні акції в Львові чи в інших містах?
Мабуть,що так. Хоча ,-ІМПРЕЗА ще протрималась й вижила, Справді, це була проблема росту,- дитяча хвороба- ми не знали світу, легко було казати, відчувати, робити кроки,- і як наслідок, виявляється, потрапляли у вторинність , певну зашореність. Й коли вже прийшов час відкритості і бар’єри були відкинуті,- зрозуміли, що це велика бездна,- для поступків немає передумов, дуже мало шансів! Емоційне піднесення пройшло, немає ейфорії відкриття чогось нового, відкриття слід робити всередині.
Цей процес подібний до того, коли Україна отримала незалежність й всі говорили про мало не домінуючу її роль в пострадянському просторі,- а чим все закінчилось? Фіаско – країна третього світу і якщо такими методами керуватись далі -перспективи немає жодної.
Прикра реальність?
Звісно! Але процес йде – треба відкотитись до критичної точки й усвідомити, проаналізувати, зробити висновки і рухатись вперед.
Остання ІМПРЕЗА 97року мана абсолютно інший характер …
По-перше, я став вільним, – відпала потреба рахуватись з думкою соціуму, переконувати своє середовище, владу – вона взагалі проігнорувала, в силу своєї немічності, – я виріс для себе,- й сміливіше пішов на експеримент,- щось втративши в ритміці, в масштабності, в підтримці, але мені було симпатично, що ідея зсунулась з мертвої точки.
По-друге, я був вільний, тому, що кошти діставались з незалежних джерел. Кошти – невеликі й, відповідно, можливості були обмежені та певний перелом відбувся,- відбулась певна щирість дискурсу.
Була можливість зробити такі інтермедійні речі. Задіювались декілька експозиційних залів-різні стилі, різні напрямки, різні форми – свідомо створювалась конфліктна ситуація.
Акцент був зроблений на фотографію – я завжди прагнув щоб цей розділ був представлений ширше, повнокровніше.
Чи не виникало бажання юридично оформити ІМПРЕЗУ як самостійну – мати свій рахунок, оперувати певними коштами, мати штат співробітників- це дапо б можливість більш оперативніше займатись проблемою
Все вірно! Найкращий спосіб це створити ядро, яке маючи базу продуктивно вирішувало організаційні та ідеологічні питання.
Й знову ж таки, це може зреалізовуватись в різній формі – можуть об’єднуватись кілька музеїв в корпоративному проекті, або відбутись залучення громадських організацій – конгломерат ініціаторів. Саме тому, була висунута ідея, що називається- “Ініціатива ІМПРЕЗА”. З одного боку, було б добре, щоб вона мала юридичний статус, з другого – не хотілось її законсервувати в певні рамки, в одну структуру. Для мене, як для куратора, ближча ідея існування мережі самостійних організацій, для яких бієнале було б кульмінацією діяльності. Поки що я бачу таку реалію!
Ти працював над тим, щоб залучити західного інвестора, або якогось нашого дядька?
Власне, в цій конвенції будуть брати участь декілька суб’єктів і в кожного – свої певні ідеологічні ексценриситети.
Вони знаходитимуть кожен собі донорів, – адже не всі фундатори на одну ідею ведуться – це раз! По-друге – у всіх країнах шукають меценатів чи фінансових партнерів, що переслідують певні свої цілі, й було дуже добре, щоб у нас з’явився глобальний спонсор.
Як бути з президентом в цьому контексті?
А, ми президента запрошуємо до участі в конвенції. Але поки що, як приватну особу – скажімо, аналогічно,- як жінка президента дітям України!
* “Рукостискання та конфліктування” Стокгольм ’98