АНАТОЛІЙ ФЕДІРКО
Провокація як засіб
Почнемо розмову так – Мистецтво -Влада?
Мистецтво і влада це постійна проблема. Мистецтво нехтує владою. Це постійна дилема -загравання з владою, але хочеться бути незалежним від неї. А влада завжди вимагає певних гарантій.
В цьому році я розробив дуже важкий проект “Собор” і коли владні структури думають що знають який він має контекст, то вони глибоко помиляються. Чомусь точка відліку йде від проекту “Українська осінь в колі друзів” галереї “Київ” коли ми закололи свиню. Всі про нього згадують і маса моїх друзів художників скаржаться, що було перетягування уваги на себе. Я не збирався вбивати свиню – свині вселялись в галерею і це було нормально. В любому випадку акт заклання виходив від жінок, які від шоку перейшли до практики – всі були з валізами! Жінки вимагали крові – ось хто господарі нашого життя. Я змушений був піти на зустріч побажанням трудящих, а це була інтелектуальна еліта – 90 відсотків представники масмедіа.
Контекст заклання традиційний, і якщо вони почнуть згадувати не галерею “Риджина”, а історію праслов’ян, то заклання було щоденною практикою, але чомусь влада не може пробачити мені проект трирічної давності.
Може вона не любить радикальних рухів -бояться “бомби”?
Ти зверни увагу як газета “День” почала радикально висловлюватись після виборів. Але вибач – показувати дулю в кишені…!
Пригадаємо проект “Тайна вечеря” українських художників з українськими політиками. Фантом цього проекту в тому, що ті кадрові рокіровки, які відбулись в політичних колах, співпадають з тими “умовними” змінами тих же кадрів, що я зробив два роки тому. Мистецтво має передбачати політичні ходи.
Тебе це інтригує?
Мене це лякає. Насьогодні думаю, що відділ агітації ЦК КПУ більш відкрита була структура ніж скажімо ЦСМС, який очолює пан Онух.
Не все так однозначно з сьогоднішнім директорам… Чи він має кардинально змінити ЦСМС?
Дійсно, як кажуть в Росії “место красит человека”, так от приїхав чоловік і мене не стосуються його особисті наміри, це його приватна справа, – мене цікавлять його публічні вчинки та дії. І не потрібно розказувати й переадресовувати відповідальність. Якщо не спроможний кардинально змінити ситуацію -подай у відставку, якщо ти не згідний. Моя позиція дуже проста і дуже східна -“караван іде, собаки гавкають”. Ці верблюди, абсолютно східні тварини, думають, невже гавкання собак це все, що породжене “вільним світом”. Хоча я переконаний, що господарі цих собак згідні з верблюдами.
А чи не.маєш ти особисту образу скажімо пов’язану з грантом, що твій проект не підтримав ЦСМС? А то ти якийсь агресивний?
Абсолютно жодної образи. Справа в тому, що це не одна інституція до якої я звернувся. Можу назвати низку організацій до яких я звертався і жодна не відреагувала!
Можна конкретно сказати які фонди, інституції не підтримані твого проекту?
Починаючи від фонду культури, що підтримав тільки морально, закінчуючи ЦСМС. І це нормально і я не можу ображатись на всіх. Не залежить чи отримає проект підтримку чи не отримає – він відбудеться по-любому. Це стосується всіх моїх попередніх проектів, а це вже практика. Галерея “Київ” працює п’ятий рік, так було з проектом “Fасе tо Fасе”, з “Софіївкою”, з “Таємною вечерею”, з іншими проектами.
З проекту в проект ти стикаєшся з однією і тією ж проблемою. Виникає цікава ситуація – ти один проти всіх?
Ні, ти зрозумій, що я не йду на відкритий конфлікт, маю чудовий досвід. Є один художник Вітя Рижик – людина, яка розривалась в 70х, між офіційним і неофіційним мистецтвом, і для мене було великим враженням коли він приносив свої неофіційні роботи на офіційний виставком, вислуховував коментарі, забирав картинки і спокійно відходив. Так от я це і роблю, і продовжую таким чином традицію українських художників 70-80 років.
В нашій ситуації роль куратора явно специфічна. Крім фінансування проектів він стикається з .масою інших проблем. Як тобі, взагалі, схема – Ідея, кошти, проект?
Парадокс в тому, що гроші на сході Європи ще нічого не вирішують. Можливо на Заході, скажімо у Англії, такий підхід до реалізації проектів є логічний – в Україні, гранти, інші грошові ін’єкції,не є гарантом успішності проектів.
Скільки грантів отримала івано-франківська “Імпреза”? Я знаю, що багато людей витрачали масу сил, щоб підняти, просунути цю ідею. Виділялись великі кошти з державного бюджету та громадських організацій, але чи стала вона феноменом у Східній Європі – ніяк! А чому? – Не була створена нормальна команда людей, фанатично відданих ідеї.
Якою на твою думку має бути схема розвитку проекту?
Існує схема центру сучасного мистецтва. Я давно казав, що такий проект виникає не під якусь абстрактну ідею, а під виділені цим центром конкретні гроші. Потім вже куратори набирають відповідних виконавців-художників і розробляють ідею. Чому більшість проектів реалізованих за такою схемою є незначними і миттєвими – коли ситуацію рятують включенням в експозицію проекту робіт авторів, що вже мають ім’я.
Є велика різниця, коли проект робиться під гроші і коли він є першоосновою всієї діяльності куратора. Дуже багато людей не розуміють одного моменту, – що це чистої води прояви соціалізму, коли виділяються кошти і вони повинні освоїтись. Яка різниця організаторам що робити: споруджувати сміттєсховище, чи реалізувати артівський проект. В цій ситуації мистецтво творять не виконавці, не художники. Вони не є самочинними фігурами, самодостатніми – це маріонетки, які про це навіть не здогадуються, і з самого початку є залежні, вторинні. А вторинність у мистецтві – це сама велика трагедія. Саме тому і проекти є вторинними і аж ніяк не можуть претендувати на кардинальність. Отже проблема не в коштах і не в художниках, а в спроможності куратора запропонувати цікаву ідею і довести її логічного завершення.
Виходить, що для куратора, з твоєї точки зору, кошти відіграють другорядну ропь?
Ні, кошти відіграють дуже велику роль для реалізації проекту, але не так вони важливі – як важливе уміння куратора їх здобути. Я маю на увазі не куратора, який працює під фондові гроші, для нього це не проблема. Моє бачення розвитку проекту таке: є ідея, можливо безглузда абсолютно, не прохідна, але завдяки: неймовірним зусиллям, колосальній фізичній праці з втратою маси нервів, бажанню інтегруватись з державними інституціями, отримуючи при цьому офіційні відмови – проект живе. В такому розгортанні є якась логіка, притаманна тільки нашому менталітету. Біда нашої країни полягає в тому, що її населяє певна ментальність, а ментальність, все таки, це категорія мистецтва і куратори оперують саме нею.
Такі ситуації виникали у всіх моїх проектах. І саме смішне в тому, що я прагну поєднати еволюцію мистецтва українського, часом не передбачуваного, з банальними схемами, що діють на Заході, де мистецтво достатньо структуроване. А коли мистецтво структурується, то вже відсутній момент спонтанності і творчості. Поняття куратора, який займається систематизацією, формуванням проекту вже з готових робіт – це чисто західний варіант. Варіант куратора ЦСМС. Для нашого середовища такий підхід і таке розділення куратор – автор неможливий, оскільки у нас немає відповідної традиції.
В цій ситуації, щодо ЦСМС, слід сказати, -повертаючись до початкових ідей цього інституту “відкритого суспільства”, що за дуже короткий час він перетворився в свою протилежність -інституцію “закритого суспільства”. Галерея працює з обмеженим колом художників та кураторів. І багато з них не відбулись би в мистецтві, якщо їм не дали б кошти – це достатньо штучні рослини.
Я зрозумів твою позицію, але це позиція, яка потребує альтернативної програми або ідеї. Ти надієшся тільки на свої особисті сили, особисті контакти, чи надовго тебе вистачить?
Ні, я надіюсь і вірю в одне – проект має бути. І не кажу, що творю геніальні, чи не геніальні речі, я просто роблю і не можу по-іншому – це моє життя. Мушу “здати кров” цьому “вільному суспільству”. Не залежить, отримає той або інший проект підтримку чи ні – він відбудеться. І це підтверджується логікою моєї артистичної практики. Галерея “Київ” працює вже п’ять років і зреалізувала низку проектів.
Треба сказати, що галерея “Київ” об’єднувала команду толерантних художників. Це були люди з великим бажанням творити мистецтво, але можливості творити у кожного були різні. Для мене ж пріоритетом було почуття командної гри. Це не був жорсткий контроль, а надання можливості визначення кожним свого місця в структурі команди. Для мене немає поняття талановитий, не талановитий – критерієм є фанатичність відношення до професії, до ідеї. Команда формувалась не одразу і до розширення її відносились
надзвичайно ретельно. Але не всі витримали випробування та ритм праці – багато художників відійшли від команди. Та мистецтво не може бути безальтернативне і на місце тих, що відійшли, приходять нові і не менш цікаві. Саме головне, що команда збережена.
Команда є командою, але куратор в такому розкладі є домінантою. Можливо ти “перетягував ковдру” подавляв ініціативу, попахує егоцентризмом з розподілом статистичних ролей.
Ситуація дуже проста – є мій проект і є команда-виконавці, які провокують певну тенденцію. Такий розклад не був ні для кого секретом – вони мали грати належну їм роль. Більше того, якщо б був запронований цікавий проект кимось з команди, я б включився в його реалізацію на рівні з всіма. Але за п’ять років існування галереї ніякого проекту не було запропоновано. Мабуть художників влаштовувала така позиція.
Зараз галерея “Київ” залишився без приміщення – ти на вулиці. Що далі?
Проблема галереї в тому, що вона існувала при Спілці, а ця інституція консервативна в своїй суті. Тобто з самого початку галерея була приречена залишитись без приміщення. Але в наших умовах галерея не обов’язково повинна мати фізичний виставковий простір і це головний феномен української ситуації. Приміщення – це колосальні витрати, які не компенсуються мистецьким процесом. Набагато простіше, коли існує достатньо маргинальний апарат, який під конкретні проекти винаймає конкретне приміщення. Отже галерея існує самочинно, поза великими інституціями і підтримує з ними контакт тільки тоді, коли цього потребує розгортання проекту. Галерея, що існує поза приміщенням, набагато мобільніша. Найбільше здивування симпатиків галереї було тоді, коли зреалізувався проект “Fасе tо Fасе” в Чернівцях. Галереєю в цьому проекті виступило саме місто, його екстер’єрний простір. В проекті приймали участь артисти з восьми європейських країн – для яких були створені нормальні умови для творчого процесу. Це свідчить, що концептуально і організаційно проект був підготований на відповідному рівні. Звичайно це приємно, але хочеться щоб таких галерей, або подібних інституцій було б більше. Така ситуація передбачала б конкуренцію, що породжує певний рух. А відсутність її вносить розслабленість і почуття лаврів.