Старіння – це функція часу, його не можна зупинити. Старість і смерть – неминучі. Тільки з роками приходить реальне розуміння неможливості двічі вступити в ту саму ріку. Те що колись було легким, драйвовим і здавалось нескінченим, енергія що перла назовні, ідеї, концепти з часом приходить все важче і важче, і вражає все менше і менше. І ти зовсім не стаєш мудрішим. Навпаки, ніби розпорошуєш набуте, тупієш. З’являються хвороби. Чуєш вже не так гостро, бачиш вже не так глибоко, кількість зубів вже не відповідає ліміту відведеному природою. На зміну одним страхам приходять нові, маразматичніші. Починаєш боятися щоб з тебе не сміялися (ти ж для когось авторитет), боїшся не відстати. Від чого? Інколи намагаєшся зрозуміти про що було життя. Намарно. Сумуєш.
Римський філософ Теренцій Публій вперше висловив думку, що «старість – хвороба», а Сенека підкреслив, що старість – «невиліковна хвороба». Гален був переконаний, що старість – це не хвороба, а особливий стан організму і в той же час це не здоров’я, характерне для молодості. Він розміщував старість на півдорозі між хворобою і здоров’ям. Френсіс Бекон вважав, що старість представляє собою хворобу яку можна лікувати.
Так, старість у першу чергу асоціюється з хворобами. Але хворобливий стан надає людині можливості усвідомленіше віднестися до свого тіла, прислухатися до нього, а через нього замислитися що поза ним, поза матерією, про вічне, одним словом. І тут на допомогу приходять діти. Коли бачиш їх безпосередність і радість розумієш, що десь колись щось проїбав, щось пішло не так, і ти, так і не пізнав щастя життя, яким би розумним не видавався сам собі.
На схилі літ люди рідше переживають радість здивування, багато з них втрачає почуття гумору, інтерес, допитливість. Вони часто відчувають тривогу, пов’язану з очікуванням смерті, з хворобами, самотністю, фізичною неспроможністю. Їхня тривога, як правило, не має конкретної причини. У ній страх поєднується з гнівом, почуттям вини, соромом. Хворі, частіш за все далекі від просвітлення, жалість до себе любимого поглинає можливості поспостерігати за собою уважніше. Нам тільки здається, що ми себе знаємо, та запитання лікаря застають нас зненацька. Зрештою, слабує переважна більшість населення, але намагається приховувати це занятістю, або тим що так має бути.
Старі і хворі не викликають поваги. Наше суспільство ставиться до них по діловому прагматично, як до непотребу. Старим тут не місце. З їхньою думкою не рахуються. Їх досвід не вважається важливим. Поняття харизми приписується молодим, успішним та нарваним. Ненадовго. Дуже швидко і вони стають нецікавими іншим. Лисина, згорбленість, зморшки відправляють вчорашніх хедлайнерів на склад.
Діти захоплюють своєю безпосередністю, відкритістю і щирістю сприйняття дійсності. Хоча й вони не усвідомлюють себе. Та для них це не дивно – скільки навколо всього нового, незвіданого, незвичного. Світ відкривається без упереджень, шаблонів, остраху. Реакції живі, відкриті без зависань над морально-етичними нормами, чи замисленим спогляданням зоряного неба в калюжі. Але, якщо маєш час, зможеш побачити як вони навчаються дурити, хитрувати, підлабузнюватись. Бо, період дитинства – пора найбільшої цензури та втручання в життя. Мова дитсадка, школи, лікарні чи культури іграшок виявляється репресивною і проблематизує «батьківські настанови» та «суспільну стурбованість», що тяжіє над ними. Незважаючи на комплекси набуті в дитинстві всім приємно згадувати його експлозії, відкриття та емоції. Впасти в дитинство вдається інколи поетам. Ненадовго. Якщо ще буваєш безпосереднім. Хоча й це може бути імітацією, фейком, блюзнірством, грою.
Як бути мудрим? Як себе не дурити?
Знайти, зачепити, відобразити точки, моменти, періоди змін, що викривляють нашу свідомість, формують ментальність, ліплять Еґо.
Світ старих, слабких і дітей – пограничний стан, що минає. Один світ різних форм буття. Побачити його – пізнати себе?
Анатолій Звіжинський
