Не виставка в не галереї не художника – «Процес» Юри Кобенка – не сповідь і не викриття – це може бути ретроспекція ( 2012-2021 років) – бо роботи що загромаджують стіни, підлогу і нашу уяву викривають перманентну практику автора – переживати своє життя на полотні.
Одним з перших співставлень про які хочеться тут говорити це Юра Кобенко і панк, саме в цій субкультурі (хоча, пострадянського зразка) у цьому брудному огидному епатажі розгортались амурні, наркотичні та алкогольні історії життя. Несподівано, оптика цього «панку» відкривається нам через класичні жанри малярства – пейзаж, портрет, релігійні та інші сюжетні композиції.
Пейзаж (один з найбільш розбудованих як в кількості так і в виразності )– урбаністичний лихий даун – таун, парки, сквери, гори – Солом’янський парк в Києві, закарпатський Драгобрат, львівське Підзамче, Ужгородські закапелки – переважно заселені тваринками, людинками, – між ними і драми, і вбивства, діалоги та повна їхня відсутність, і позаземні хвилюючі досвіди… Відверто кажучи, мені хочеться блукати цими кислотними закутками, де з-за будь якого кута може вилізти на мене якесь моторошне видиво, як результат живої історії, якими завжди щедро ділиться Юра.
Обличчя, портрети – те в якій малярській мові вони висловлені, дуже не постійні, експериментальні, мінливі, реакційні. Інколи портрет, автопортрет стає літерами з безумними нашаруваннями безпосердньо життя – прорізами, тріщинами, розломами, розсипаними «Сємками», затриманими на роботі лаком.
І тут мені відкривається, «нехудожник» Кобенко, який з якоюсь глумливою зверхньою саркастичною поставою жонглює відомими художніми схемами – кубізм, наїв, експресіонізм, ірландського зразка. Автор вдивляється в методи старих пост авангардних митців, як в суміш наркотичних речовині гіпнотичних станів – довкола розлітаються бризки крові шампанського блювоти і сіра нікотинова плоть ставить питання – ілюзії та незавершеності земного буття.
Композиція.
Про важливість композиції, як художнього методу говорять і говорили багато художників в цьому місті. Львів – це місто композиції та еклектики. Великі зодчі, видячі та ведучі минулого залишили нам свої ідеали в готичних нішах та ренесансних порталах, що тихо сплять в ще незруйнованих кам’яницях, в рельєфному, скульптурному декорі сецесії та історизму та в відданих на поталу вандалам різного гатунку, надгробних пам’ятниках величного Личакова.
При всій експресвивності та епатажі малярства Кобенка – настрій, життєва дилема, результати думок, цікавлять пензель автора в меншій чи більшій мірі, рівно настільки, як це допоможе композиційному рішенню даної роботи. Композиція тут завжди ідеальна, або як кажуть специ, «залізна», колір, форми, входи і виходи безпомилково їй підпорядковані, підтримані сюжетними поворотами та емоційними акцентами.
Музика.
Музику треба слухати!, бо вже огидло дивитись на завмерлих на фото музик, з відкритими ротами, та незрозумілою експресією…Музика ще один метод для Кобенка наблизитись до вільних потоків, творчих імпульсів епохи, серцебиття сучасності…Музика як і вся практика художника – це торжество нових форм, де кожен при бажанні може бути учасником – солістом, художником, критиком, фанатом, глядачем, чи просто ніким…результат від цього очевидно не змінюється, бо ціллю цього мальовничого моторошного поліфонічного видива Юри Кобенка є – процес – то ж процесуймося !!!, бо ми того варті!
Наталя Туліна-Маруняк. 14.09.2021.
