Над прірвою світанкових туманів вичавлюються перші промені нового дня, протиснуті крізь міазми ночей, змащених спермою очних яблук, роїннім глевконосних бджіл, стіканням слів на здертих шпалерах поїдених пліснявою стін у комунальних квартирах небіжчиків і їх коханців.
Чуєш, старий? За вікном кроки ангелів і їх прихвостнів, вони розтирають фарби своїми чолами. Їх співи за клітками ізольованих вулиць, зі скрипом і хрустом під гамівною сорочкою.
Ми бачились вже, між колією і вагонним з’єднанням, як іскра недопалку з’їдається снігом у розфокусованому тамбурі спітнілих облич і червоних слимаків безтямних зіниць, завислих на рівні стоп-крану.
Цей човен, що виринає в річці підсвідомих ущілин, знову похилився і на горизонті лишається масляна пляма, що накривається зливою осипаної штукатурки старих будинків і завищених очікувань знову страчених месій.
Герої нашого часу? Я бачив їх радісні і божевільні очі, вони стікали сечею на пероні і їхній останній подих розчинявся спиртовим випаровуванням у голосінні привокзальних голубів.
Що було потім? Я пам’ятаю відчайдушні крики чайок, вони сміються і фатально зітхають, морський вітер роз’їдає парусину і бій морських хвиль змивається скрипом старих іржавих рибальських човнів. Пульс вуличного шуму і амбієнтні розтяжки бродіння свідомості, ритм шурхоту літніх ґумових кроків і дзвін молодих голосів чергових революцій.
Чуєш, а Бог є?
Є, ПРОЦЕС.
Сплетіння пуху в павутини, зіркова сіра, червоні очі загальних вагонів, що зникають в густому тумані, роса на пальцях, кричащий ріт, що деруть метеори весняних дощів, падіння гріху, твоя таємна вечеря, підземний перехід святих, початок.
