Коротко кажучи, мистецтво через відсутність важелів впливу на нього починає паразитувати. Це відбувається у риториці, наративі, репрезентації. Гіперсенсовністю наділяють буденні форми та об’єкти. Кілометрові концепції перевантажуються тисячею термінів, які з’являються в описах через те, що звучать малозрозуміло першому зустрічному. Це спроба замаскувати беззмістовну ідею бар’єром термінології, та здатися глибшими. Омана глядача і автора, неспроможність до діалогу. Страх критики та радість її відсутності.
До цього процесу призвела нас критика, точніше її стан – відсутності. Стан відсутності критики дозволяє робити на сцені сучасного художнього процесу все що завгодно. Назвати перформансом дію, яка висловлює твою політичну думку або документацію подорожі – окресленням території. Мистецтво створює тепер кожен, і воліє надати сенсу будь якій своїй публічній діяльності. Але у цих діях не проглядається ані дійсно чутливої реакції на життя, ані будь якої критичної або ж аналітичної діяльності. Адже на критичну думку спроможний той, хто має цей дар.
Ми потрапили у таку собі пастку, що художній процес схожий на ситуацію в класі, коли вчителька вийшла, а учні самі придумують собі предмет. І багато з них вірить у свої 5 хвилин слави та хоче що би цінили його ідеї, інтелектуальну діяльність. Проте це не та ситуація коли кількість неодмінно перейде у якість.
Митцю не обов’язково бути інтелектуалом, для його діяльності це не суттєво. Проте інтелектуал не повинен бути митцем. У цьому парадоксі багато хто заплутався.
Я думаю,що мистецтво не любить помпезної величі своєї назви, воно там, де його шанують не іменами, а ідеями та діями.
