Інтерв’ю з Андруховичем у мене не вдалося. Це більше було схожим на невимушену розмову двох знайомих. Майже мовчазна присутність Котерліна тільки поглиблювала дружню атмосферу. Будь які питання про гроші, олігархію, анархію видавалися штучними, притягнутими за вуха і нудними. Тому ми залишили оповіді про інше. Вони також прекрасно ілюструють сучасну ситуацію та настрої певного прошарку. Прибравши запитання, друкуємо самодостатні та зрозумілі і без них відповіді.
Із задоволенням.
Звіжинський 2009
Найбільша біда – не панування дебілізму як такого, а те що ми не усвідомлюємо того, що дебілізм панує.
Виїздиш з України, повертаєшся з певними настроями, а тут – опа, знову халепа… Завжди по приїзді мусить бути якийсь період адаптації. Перші дні особливо гостро це відчутно. І я досі ще ловлю себе на такому абсурдному бажанні, коли мені хочеться виголошувати на кожному кроці нотації «ось так не треба робити», «а це не так стоїть», «тут краще було б отак»… Ха-ха-ха.
Але час найкраще гоїть рани. За пару тижнів я сам стаю співучасником цього маразму…
Прикро те, що ми безмовні. В усьому. Наприклад присилають мені знайомі з Швайцарії лінки на статті одного румунського німця в Нойе Цюріше Цайтунг, де він з періодичною послідовністю поливає брудом Україну і закликає Европу відвернутися від нас. У нас цього ніхто не відслідковує та не реагує на таке. В Европі розуміють, що від нас все рівно нікуди не дітися. Географічно. У 86-му був Чорнобиль. Після нього поняття техногенної катастрофи стало загальновживаним у світі. Ніякими шенгенськими мурами від цього не відгородитися. Вони розуміють, що треба рятувати цих напівспитих тварин в образі людей, бо тільки так вони зможуть врятуватися самі. В іншому випадку можливим є непередбачуване. Европа – це психологія перестрахування. Якість і рівень життя є настільки високим, що не хочеться з ним прощатися. Почуття безпеки й безпечності одні з домінант у свідомості европейця.
На Заході де домінує соціально-майнова ситість і структурованість суспільства, художнику не має потреби переконувати інших у своїй успішності демонструючи статки – ти не будеш дорожчим від того, що їздитимеш на Порше. У нас – навпаки. У нас така поведінка додає суспільної ваги. Період первісного накопичення капіталу ще триває. Це такий собі дитячий рівень розвитку свідомості, а це передбачає домінанту зовнішніх штучок над змістом. Він автоматично хороший митець, якщо їздить на Порше. Така логіка теперішнього соціуму нав’язана ТіВі та глянцем.
Чому вважається успішним митець, який є багатим? Так не було. Можливо успішним так, але цікавим, хорошим митцем?.. Звідки це взялося? ТіВі і глянц нав’язують світосприйняття збоченого піару. Змістове наповнення ТіВі просто відстійне. Воно весь час плентається в хвості тенденцій, котрі нібито й ним і вигадані. Насправді, вигадані не ними… А ким?.. А от Бог його знає ким вони вигадані. Так і справді до якоїсь теорії змови можемо вдатися. По-друге – зараз при владі зріз людей мого віку, трохи старших. Трохи молодших. Відбулася зміна поколінь. Та перша постсовєтська хвиля вихідців з партократії потрохи відійшла. Зараз при владі комсомольці – Ющ, Пінчук, Балога… Мабуть тільки Ахметов не комсюк. Мабуть, я не знаю, можливо в його біографії і таке є. І з цим напевно пов’язані їхні орієнтації чи орієнтири, чи як ще це назвати, на те, що ми називаємо цинізмом.
Ця школа не плекала здатностей до самостійного мислення, формування власної системи цінностей… Ці речі взагалі не бралися до уваги, навіть відміталися. Тому цинізм їм дуже притаманний. Не якимось Кравчукам, чи Кучмам, які жили в полоні певних ідеологій. А оці молоденькі, які зараз на кону, от вони досить відверто цей цинізм плекали у собі. У їхньому розумінні він є ознакою сили, мужності, крутості, ознакою того, що ти не божевільний чи лох, що знаєш як в цьому житті поводитися… Вони це називають прагматизмом.
Але, як на мене, поряд з’явилася ще одна генерація, чи тип особистостей, котра повинна зжерти комсюків та їх попередників. Яценюк, наприклад, заявив, що років за п’ять відбудеться повна зміна поколінь. І ті хто зараз при владі – зійдуть з політичної шахівниці. І мені цікаво чи це станеться.
Яценюк демонструє здатність діяти по іншому, зібравши кошти з «донецьких» та «київських» заснував фонд OpenUkraine, де дуже чітко визначено напрямки щодо міжнародних проектів і зокрема в галузі культури. Звичайно, він не оперує поки що коштами котрі є у Відродження чи Пінчука, але якби нам таких фондів з десяток, або сотню…
Ми виховані на образі бідного, богемного, вільного поета. Я дивлюсь, що усі мої вірші написані до дев’яностих, відтворюють образ поета блукальця, бездомного, вітер у кишенях – це позитивні риси. Мої ліричні герої цим вихваляються. Це було важливим в тоталітарні часи. Це було замінником свободи. А зараз – поняття індивідуальної свободи перестало цінуватися, тому що, на перший погляд, вона є всюди і в усьому. Адже справжня свобода – коли ти її не зауважуєш. А зовнішніми фішками цього є добробут і багатство. І медіа нав’язливо підтримують такий образ у свідомості консюмента. От наприклад, той самий Кореспондент, шановане, поважне видання. Скільки разів я давав інтерв’ю і про що вони завжди запитують, як Ви думаєте? Про дві речі – про тиражі і про мої заробітки. Про цифри. Я кілька разів відповідав – це не вдається просто від слідкувати. Кожен видавець, при успішному продажі постійно додруковує наклад. І окрім нього ніхто реально не знає справжніх цифр. Журналісти розчаровані такими відповідями. Якби я сказав – наклад 50000 і розійшовся він за два місяці, вони б винесли це як сенсацію на обкладинку. А відповіді на кшталт:та ви знаєте, я взагалі цим не цікавлюся, мені важливіше щоб писалося, – таке просто неприйнятне для них. Вони цього не хочуть розуміти.
Навпаки, з їхнього боку, було й таке дешеве зіштовхування: після виходу моїх книжок в Німеччині, видавництво видрукувало переклади Прохаська, Жадана, Рябчука, зараз пішов Дереш та ін. Здавалося б прекрасна тема – написати про українських письменників, що там видаються і мають своє непогане місце на ринку. Їх читають, цікавляться особистостями, рецензують. Книжки мають успіх. Замість цього до мене телефонують з Кореспонденту і запитують чи міг би я підтвердити той факт, що українські автори отримують набагато нижчі гонорари ніж німецькі. Тобто, чи насправді їх платня на рівні остарбайтерів. Я кажу ні, я не можу цього підтвердити, бо це неправда. Я, в принципі, не зазирав у їхні платіжні відомості, але я знаю, що це неправда. А вони мені кажуть, ось Жадан заходив в редакцію і матюкався: «Та що вони там платять, ті німці. От своїм вони платять. А нам…» Минає якийсь час, я зустрічаю Жадана і кажу: Серьожа, ти що казав таке в редакції?» У нього ось такі очі і відповідь: «Ти можеш собі мене уявити, що я приходжу в редакцію і кажу: Суки німці, не платять гонорарів»?
Ну чому воно так? Щось таке замутити, їм цікавіше ніж писати про справжнє…
Насправді завдання художньої літератури, та й мистецтва загалом, – розвага, заповнення вільного часу, отримання задоволення. Пророцтво Маркса, – в суспільстві майбутнього, багатство суспільства визначатиметься кількістю вільного часу у його членів, здійснюється. Цю тенденцію зауважив перед смертю старий Мілош. Коли на Варшавському книжковому ярмарку його запитали про найбільш характерну тенденцію, – абсолютно точно назову, відповів той, – дедалі менше людей читає, дедалі більше пише. Тому кількість художників, письменників зростає зі зростанням суспільного добробуту.
Але коли я говорив про мистецтво, як розвагу, я не мав на увазі попсу. Як на мене, задля розваги можна і Канта читати. В оригіналі. Це теж заповнення вільного часу. Або перекладати. Це ідеальне прочитання – перекласти українською.
Людини без розваги немає. Частина людської структури займається виживанням, але це мізерна частина. Значно більша частина переймається життям, а не виживанням. Вільний час, заповнення його можливостями самореалізації – бо ми скінченні, ми смертні. Хто це усвідомлює, той розуміє чому буває так мулько, так щемить. Раз ми смертні – хочеться реалізуватися. А що може бути кращим за творчість?
Ми прагнемо, рухаємось, щось робимо… Але, що ми можемо про це говорити, коли в Україні велика задниця у ставлені до цього. Ми не в часі. Ми збоку. Поза тенденціями.
Але, я задля себе, такий modusvivendi знайшов у тому, що ніколи не погодився б звідси назавжди поїхати. Тут закопаний якийсь нерв. Без нього я не зможу, перестану існувати, як митець. Та з іншого боку, якщо б жив тільки тут, творчість була б теж неможливою. Принаймні,бути в оцих двох світах – найважливіше. Мати можливість поїхати, побути там пів року, рік, повернутися сюди і віднаходити на цьому зіткненні якісь власні ресурси. Я знову маю що сказати. А це ж не випадково. В цьому сенсі Україна благодатний край. Ще не висловлений. Ще всі історії буквально з нуля можна починати оповідати. І все навколо страшенно цікаво. Це інспірує.
Але ми мусимо тверезо оцінити свої ментальні особливості і відверто вголос про них говорити. Одна з них – виклична українська сірість. Українці бояться виділятися. Це люди приховані, по-партизанськи масковані.
Неготовність і небажання сприймати щось нове. Боязнь нового. І відповідно створення нестерпних умов для тих, хто починає щось радикально міняти. Радикалізм – пряма протилежність до українського характеру. Різкість рухів, жестів неможливі навіть у мистецтві.
Страхи, що породжують боягузтво продукують інші.
Підступна підлість.
Талант зраджувати.
Інколи, звичайно, це боягузтво відіграє позитивну роль. Ось візьмемо наболілий приклад з можливим розколом країни. На мій погляд, він виключений тільки в зв’язку з цим боягузтвом. Насправді, вже давно б розкололися. Бо нема, що разом жити. Але такий поганий мир кращий, за хорошу війну. І оце будуть капати один на одного, псувати кров до безконечності, але різкого кроку не зроблять ніколи.
Мистецтво і смерть? Для мене це було актуальним коли я перебував у власній смузі очікування смерті. Так, так, коли майже повірив у те, що помру в 47, як мені напророчив колись один чоловік. Мені тоді було років тридцять. І так сталося, що буквально за короткий час, після цього, я забув про пророцтво. Ніби витерли з моєї пам’яті. Абсолютно забув. Мабуть психологічно у тридцять про таке не думається. А потім, до 47-ми ще цілих 17, більше ніж половина прожитого життя. Ще дуже багато. Тому, мабуть, про це швидко забулося. Чому я раптом повірив у це? Десь за десять років, в околицях сороківки, просто раптом серед ночі, прийшов повністю, цей епізод з пророцтвом. Тобто, ти прокидаєшся серед ночі і розумієш, що тобі не приснилося, а це було в твоєму житті. І з того часу я жив, ну майже, з таким переконанням, що мабуть у мене відкриється якась невиліковна хвороба. Але після 46-ти ніхіра не відкрилося. Значить, що залишається, нещасний випадок. Мабуть авіакатастрофа. Я в той час багато літаками літав і так собі перед посадкою дивився на інших пасажирів і думав, зі мною то ясно, а вони чого, бідні. В кожному разі, мене це дуже гіпнотизувало. У той проміжок «12 обручів» написані, а «Таємниця» то власне кажучи, текст прощання. Тобто, я хотів більше про себе пояснити, на той випадок, якщо це дійсно станеться. Хоча, коли писав «Таємницю» був момент, коли я перестав вірити у те пророцтво. Ну, а остаточно 13 березня цього року, цей інфрачервоний відтинок скінчився. Я з нього вийшов з настанням 48. Тепер вже стає навіть соромно за ці всі речі. В кожному разі, це якийсь такий чинник, що маячів. Але він виникатиме ще неодноразово. Куди нам дітися від смерті. Це мабуть вирішальний рушій для будь-якої творчості. Свідомо, чи несвідомо це завжди присутнє.
Тоді я зрозумів, що ще не готовий до смерті.
Вона викликала у мене панічний страх.
Я ще не встиг втомитися життям, щоб сприйняти її спокійно. Із задоволенням.
2009
подяка альманаху КІНЕЦЬ КІНЦЕМ за наданий матеріал