Портрети сучасників Миколи Джички
( Художник Микола Джичка представив виставку малярства «Сад метафор» в галереї ZPAP (Спілка художників Польщі) в Ополє)
Навіщо малювати портрети коли майже кожен має фотоапарат?
У чому зберігається живописна «магія творення» образів сучасників, коли щоденними «картинками з життя» переповнюються сторінки соціальних мереж?
І взагалі, чому живопис ще привертає нашу увагу, якщо фотошоп пропонує не менші можливості?
Перше, що спадає на думку, коли бачиш портретний живопис Миколи Джички – його місце в музеї. В хорошому сенсі. В хороших багетах, в звичній напівтемряві, у відстороненому інтимі… Повернення до класичних цінностей?
2007 році працюючи в Івано-Франківському художньому музеї М. Джичка намалював посмертний портрет Віктора Мельника, мистецтвознавця, ідейного натхненника експозиції сакрального мистецтва Галичини і мого хорошого приятеля. Вже в тому портреті художник застосував прийоми та елементи, що він використовує і тепер – чітка, холодна графічність рисунку, надуманість композиції, умовність колористичної палітри, використання допоміжної символіки, написів чи пов’язаних з внутрішньою ідеологією героя предметів. Для створення портрету використовувалася фотографія з відкриття постійної музейної експозиції «Сакральне мистецтво Галичини XV-XX ст.» від 18 серпня 1993 р. з одним з найцінніших артефактів музейної колекції «Розп’яття з пристоячими» сер. XVI ст. із с. Грабівка що на Рожнятівщині (і мабуть, крім цього фото, художником була використана ще якась пізніша світлина з В.Мельником). Тоді цей портрет викликав у мене несприйняття. Він породжував протиріччя. В житті Віктор був не таким, був не схожим на портретованого. Та чим більше минає часу, чим примарнішими стають у пам’яті деталі стосунків, тим призвичаюєшся до образу створеного художником. Стає зрозуміло, якщо колись комусь доведеться досліджувати праці Мельника, вивчати його життєвий шлях, то його образ швидше творитимуть з цього портрета, або з нечисленних фото випадкового характеру, чи з текстів і книжок, що залишилися по ньому (чи буде хтось-колись дошумовуватися схожості портретованих з тим якими вони були в житті?)
Отож, навіщо портрет? Можна пригадати незрівняного Платона Білецького: «Портрет незалежно від його призначення слугує справі самоутвердження, самоідентифікації людської особистості і ширше – громадської групи, що заявляє на даному етапі історії про свої достоїнства та права» (Платон Белецкий. Украинская портретная живопись XVII-XVIII веков).
А ще, якщо ми вже заговорили про художній музей в Івано-Франківську, пригадаємо незвичну ікону з Колегіати, де тепер розміщується храм мистецтва. «В бароковому ансамблі монументально-декоративного оздоблення Колегіати роль головного «програмного» твору виконувала центральна вівтарна композиція на полотні «Непорочне Зачаття Діви Марії», створена біля 1737 р. (тепер міститься в костьолі «на Гірці» у польському м. Ополє). Представлений в іпостасі «митця» Бог-Отець малює у ній звичайним пензлем картину з Дівою Марією. Знизу цю «картину в картині» підтримують Йоаким та Анна – батьки Богородиці. Небокрай замикається краєвидом, що нагадує Карпати. Сюжетна схема фокусується у трьох рівнях: верхньому (теургічний акт творення); середньому (ідея Боговтілення та символіка Небесної церкви в образі Марії) та нижньому (земний світ). Другий завуальований план композиції приховує фундаторські амбіції ктиторів Колегіати. Отже зовсім не випадково образи батьків Марії наділені тут суб’єктивними портретними характеристиками в традиціях «сарматських» парсун XVII-XVIII ст.» (Віктор Мельник. Сакральне мистецтво Галичини XV-XX ст. в експозиції Івано-Франківського художнього музею).
Свідомо чи ні Микола Джичка продовжує традиції малярства, що були закладені ще при творенні і розбудові Станіславова його засновниками. При цьому спостерігаємо і новітні тенденції, що сміливо вводить у мистецький обіг художник. Перш за все, портрети створюються не на замовлення, а за власним вибором портретованих митцем. Це його друзі, колеги, знайомі які формують, на його думку, теперішній genius loci міста. Відповідно, художник не скований жорсткими канонами чи вимогами, а отже самостійно творить іконографію згідно котрої розкриває характери портретованих. На відміну від релігійної метафізичності сакрального живопису чи пафосності парадного портрету, майже у всіх роботах, про котрі ми ведемо мову, присутня нотка іронії чи грайливості, елемент що приховано-ненав’язливо вказує на зв’язки портретованого з соціумом. Метафорична символіка, що супроводжує майже кожну роботу, заміняє аристократичну геральдику барокових парсун.
У Анатолія Звіжинського (Макдональдс на маргінезах) – це МакДоналдс (іронічна назва місцевого Інституту мистецтв) та Маргінеси (чомусь написані, як Маргінези), незалежна галерея сучасного мистецтва котрою він опікувався. Мабуть у цьому має прочитуватись протиставлення офіційної зашкарублої школи і новітніх митецьких пошуків. Іронічно невпевнена усмішка і погляд повз об’єкт говорять про невизначеність. Що слугуватиме рятувальним колом?
В Яреми Стецика (Лицар кольору) – лінійка спрямована вгору, в майбутнє, а прищурене око художника- дизайнера намагається якомога точніше відслідкувати напрямок розвою. Бути на вістрі. Одразу пригадуються пленери, фестивалі «Вгору серця», а «Говорить Івано-Франківськ» нагадує про позивні місцевого радіо, гіт «Перкалаби», і культову каварню біля Ратуші, та ще багато інших проектів придуманих, і втілених невгамовним Яремою. Складні, різноманітні фактури фону демонструють широту фантазії портретованого щодо власних малярських експериментів. Герой приміряється до нового задуму. Отже, далі буде.
У Любці Чернікової (Квітуча містика) – несподіване місцезнаходження малярських пензликів у зачісці (мода майже по-японськи) та різнокольорові клубки ниток у кошику, що нагадують палітру художника і слугують живописною підтримкою барвистій еспано-циганської хустині накинутої на плече протистоять темряві тла, настороженому поглядові, дещо затиснутій позі дизайнерки одягу, а в даному випадку, моделі. Таємнича глибина майже монохромного фону та еротична оголеність жіночого плеча вибудовують ще одну бінарну опозицію, примиренням для котрої слугує одяг.
В портреті Болеслава Полнара (Слона за досягнення) – репрезентація іграшкового артефакту сперечається зі вченою серйозністю, та навіть пафосністю виразу героя. Сухе письмо, локальність колориту розбиваються об м’яку, невимушену посмішку мудрого літнього чоловіка. Будьте простішими, станьте дітьми…
В той же час портрет доньки художника (Катрусині сни) дещо випадає з цієї серії портретів. Малу дитину важко впіймати і прив’язати до певного стереотипного образу. Тут відсутні тексти, підтексти, образ подвоюється, виходить за межі логічного. За допомогою сюрреалізму й абстракції простіше ілюструвати підсвідоме, малювати сни.
У Наталки Голомідової (А що там?) – гра з газетним лого і домашньою прив’язаністю до таємничих тварин – котів, ніби розділяє/об’єднує образ знаної журналістки зі спокійною приватною атмосферою хатнього спокою, тиші (подушка, шкарпетки, чай, ледь застебнута блузка) і роботи (ручка і напружена уважність погляду говорять про народження нового сюжету).
В портреті дружини (Генерал повітряних сил) – парадний костюм та паруючий в повітрі кашкет офіцера Люфтваффе слугують текстуальним фоновим відтіненням для самовпевнено-самозакоханого образу зберігача/володаря сімейного вогнища родини художника. Руки-крила художника, що з’являються з поза рами картини і підтримують головний убір льотчика слугують надійним захистом. Своїм жестом правої руки, Галя, як жінка привертає увагу і на цінності матеріальні, й на їх красу, пошуком котрої усе життя переймаються митці.
У всіх цих посилах простежується відверта, неприхована наративність живописних студій, літературна канва превалює над концептуальним дискурсом, а отже про кожну роботу можна ще довго говорити. Це підкріплюється нарочито бароковими назвами робіт. Поза тим, майстерно прописана фактура матеріалів одягу, ван дейківська увага до кистей рук портретованих, вміле об’ємне моделювання облич не може не викликати захоплення глядача. Міцний, впевнений рисунок передує усьому. Фігури посаджені на його каркас міцно і в той же час невимушено. В цьому і приховується своєрідна майстерність – перед усім художник досягає декоративних ефектів, що підкріплюються невибагливою, притишеною жестикуляцією портретованих.
Портрет Юрія Боринця (Дитяча суворість) один з найцікавіших щодо колористичного вирішення та композиційного лаконізму. Образ молодого художника подано у вигляді замисленого мудреця-філософа, з поглядом спрямованим на глядача і в той же час ніби крізь нього. Цим самим створюється поле для своєрідної гри портретованого з глядачем, ми стаємо свідками фрагменту розмови художника з портретованим, а звідси виникає діалог художника з глядачем. Розхлябане живописне тло з аляповатими буквами «Б.Ю.» ніби цитує «розхристаний» живопис Боринця, що завжди підкреслюється виразними сигнатурами. Як на мене, це один кращих живописних портретів серії, колеги по фаху, хорошого друга ще з часів навчанні в інституті та одного з найцікавіших художників нового покоління.
Американський критик мистецтва Дональд Кашпіт (Donald Kuspit) на початках нового століття ввів у науковий обіг поняття «Нові Старі Майстри» (New Old Masters), тим самим підвівши риску під феєричною і спекулятивною епохою постмодернізму в мистецтві Заходу і початком утвердження новітньої естетики, що апелює до класичного, ремісничо-міцного, матеріального відтворення і новітнього формотворення. «Тепер, коли мистецтво модерну упредметнило само себе, коли «нове» стало «нео», як пишуть деякі теоретики, час повернутися до традиційного мистецтва. Повертаємося не безсвідомо, не безмістовно, не механічно, але творячи з фантазією; в такий спосіб, котрий навертає справедливе, бо давнє мистецтво завжди приховує свіжість і завжди залишається актуальним для сучасного життя» (Дональд Кашпіт. Нові Старі Майстри: Чому зараз?). Творчість Миколи Джички (незважаючи на те, що він не знайомий з цією теорією) органічно вписується в декларовані Д. Кашпітом постулати нової течії, а впевнено набрані оберти продукування цієї серії, говорять про очікувано швидку з’яву нових персонажів його робіт, героїв сучасності і творців повсякдення. Відображаючи сьогодення – пишемо історію.
