У давні часи італійці казали, що «ілюзії – це багатство бідних». Вони ж дали світові надзвичайно високе мистецтво, напрочуд витончене у своїй ілюзійності та вітальності.
Слова, як і люди, з віком розбухають значеннями і тлумаченнями, набувають нових репрезентацій. Зі значенням омани, «ілюзія» потрапила з латині у французьку мову. В другій половині ХІХ сторіччя у Франції вже словом «ілюзіон» називали накидку з кружева або тюлі. Пізніше під «ілюзіоном» переховувалося явище, яке ми сьогодні називаємо кінематографом.
Цитати, яких не обійти: «Мистецтво – це відточена ілюзія, гіперболічне дзеркало». […] «Ілюзії пов’язані з секретом, таємницею. Твори, позбавлені таємниці і здатності породжувати ілюзії, – приречені на фіктивне існування, на візуальну ефемерність, приречені бути рекламою самих себе». ( Бодріяр, зі статті «Естетика утрати ілюзій» ).
Сучасні художники взяли на себе багато місій. Хтось деміург, хтось шаман, хтось ревний критик капіталізму і захисник знедолених, хтось витончений декоратор, інсталятор, хтось навіювач снів і еротичних візій, хтось брендовий салонний мазило чи маніпулятор масових смаків. Про ролеві ігри художників і результати їхньої діяльності написано томи. Як наслідок, мистецтву приписують занадто багато з того, на що воно дійсно здатне. Так чи інакше усі мають справу з ілюзіями. Як з власними, так і з чужими.
Я не вірю у так зване соціальне, політичне, суспільно-корисне, тобто – мистецтво з прикметником. Художник може проводити певну політичну діяльність, але це вже інше поле. Політика – це ж лише «мистецтво можливого». Якщо створене художником є мистецтвом, воно завжди буде і соціальним, і політичним. Ніколи невідомо, яким чином проявить себе у різних контекстах той чи інший твір.
Довкола нас щодня масово, у промисловий спосіб, продукуються образи, створені методом поверхневого синтезу мистецтв. Технічні можливості дозволяють легко маніпулювати таким поняттям, як художня форма. Сотні і сотні тисяч візуальних образів, на які ведуться маси, які красиво завуальовують оточуючий світ. Водночас ніхто на заперечить того, що зовнішній світ із префіксом «гіпер», творений численними медіями, все одно є хаотичний і фрагментарний.
Художник може вихопити цілісність світу лише з певної точки зору у певному світлі. І це світло раптове і короткочасне, як спалах блискавки. Іншого не дано. Неможливо схопити об’єкт тотально, це не людська справа. Для присутності магічного достатньо одного виміру. Живопис – тонка матерія, надто тонка для однозначних трактувань. До нього не надто пасує слово «проект», первинне значення якого з латині «кинутий уперед». Кинуте уперед дзеркало швидше за усе розіб’ється.
В ситуації постмодернізму складається враження, що з ілюзіями покінчено, іронія і скепсис перемогли, нічого справжнього нема, а якщо тобі щось таке бачиться, то це чергова твоя ілюзія. Проте виявилося, що в постмодерні людина потрапляє в пастку мегаілюзії, вважаючи, що ставлячи щось під сумнів і над чимось хихочучи, вона нібито звільняється від омани, стає вільною. Несподівано виявляється, що таке звільнення – це шлях до нестерпної самотності, порожнечі, зневіри у будь-яких формах соціалізації. Людина не може без «омани». Ця річ настільки первісна, як ландшафти, що оточують нас і оточували наших предків багато тисяч років тому. Їхня структура незмінна, просто на поверхні понаскладали багато великих скляних і бетонних коробочок. Інакше людина просто опиняється глибоко самотньою серед мільйонів собі подібних, а навколо лише «холодне зоряне небо над головою».
Ілюзійність повсюди. Дони ХХХуани шепочуть на вушка жінкам лоскотливі слівця. Ті не вірять, але ведуться. Найуспішніші політики використовують ілюзії у грі з масами. Якщо поглянути на твори, що витримують у двобої з часом, хоча б 50-річної давності, то насамперед у свідомість западають ті, що ілюзійні. Просто розумні, документальні роботи здебільшого потрапляють на полиці архіву. Парадоксально, але уже багато сотень років художникам за допомогою ілюзійності вдається виривати у простору правду про світ. Ілюзії лежать в основі цілих культур та цивілізацій, маючи неймовірну здатність до матеріалізації. Те, що на початку ХХ століття могло виглядати, як «обмани» фантастів, наприкінці цього ж століття вже було дійсністю. Ті, хто заявляють, що абсолютно позбавлені ілюзій, – або не до кінця правдиві, або ж перебувають в полоні обману, який парадоксально можна назвати «ілюзія втрати ілюзій».
Зрештою, чому ми інколи не можемо зрозуміти ірраціональні вчинки здавалося б розумних, просунутих, досвідчених, раціональних людей? Що керує ними в момент неочікуваних, парадоксальних діянь?
«Обман» – не просто частка, це велика частина людської природи, – природи загалом. Ми позбуваємося ілюзій лише тоді, коли закінчуємо земне життя. Можливо окремі, дуже наполегливі особистості, втрачають ілюзії, переходячи у стан надлюдини. Але водночас вони самі стають тотальною ілюзією. Художнику залишається лише це бачити і пам’ятати, що ілюзії є надто сильною дійсністю. Він може актуалізувати будь-які «обмани», може розвінчати практично усі ілюзії, за винятком власних.
Ростислав Котерлін