Стараннями “Дзиґи” в Україну приходить достатньо новий жанр мистецтва – перфоманс. Часто роботи як місцевих, так і закордонних перфомерів викликають у непідготованої публіки не тільки здивування, але й остовпіння з осудом. Вона часто відгукується про побачене як про обурливе, а то й хворобливе. Навіщо, мовляв, виставляти на люди свої особисті психічні проблеми? Кому це потрібно? Чи не розхитує це й без того знервоване і нездорове суспільство? Для того, щоби трохи це прояснити собі й вам, ми задали трьом безпосередньо причетним до актуального мистецтва людям просте питання: “Яка межа між хворобою і мистецтвом?”
- Влод Кауфман, художник, перфомер: Я вважаю, що мистецтво — чи то перфоманс, чи який інший жанр – відображає суспільство у всій його зіпсутості. Оскільки ми всі впевнено простуємо до розпаду й деградації, то нічого заспокійливого і приємного від мистецтва найближчим часом не слід чекати. Питання межі смаку тут не стоїть, оскільки мистецтво не може бути самодостатнім. Воно є лиш наслідком того, що відбувається з людьми. “Смачне” мистецтво – це окозамилювання і гламур, більше того — воно псує смак. Попри те, мистецтво не має завдань і зобов’язань щодо суспільства. Періодично хтось придумує тези, на зразок “мистецтво врятує світ” чи “мистецтво належить народові” – вони, звісно, абсурдні, і я радий, що сучасний перфоманс ще позбавлений таких установок.
- Юрко Білей, перфомер: Перед тим, як робити перфоманс, я замислююся над цим питанням здоров’я-хвороби і сприйняття публікою. Зрозуміло, я не орієнтуюся на те, що люди хотіли би побачити. Але те, що я міг би зробити із собою, заходить значно далі, ніж те, що я можу зробити злюдьми, яких я залучаю до перформенсу. Звичайно, я мушу на це зважати.
- Богдан Шумилович, мистецтвознавець: Сучасне мистецтво абсолютно хворе, це суцільний набір шизоїдів (сміється). Але люди зазвичай мусять робити вигляд, що вони здорові. А художники – як шамани, вони мусять викривати справжній стан суспільства через експозицію своєї хворобливості. Не те, що вони можуть собі це дозволити чи такий у них професійний обов’язок – просто вони інакше не можуть. Розмови про “добрий смак” закінчилися в XIX ст. після сотні років безплідних намагань пов’язати його з тим, що насправді відбувалося. Провести межу між “хорошим твором” і “несмаком” завжди можливо, але при цьому є ризик стати таким собі всевідаючим Сталіном. Це, однак, не значить, що мистецькі критики не повинні намагатися провести такого розрізнення. Вони – хоч і не застраховані від помилок і завжди суб’єктивні – виступають посередниками, які допомагають іншим зрозуміти суть твору, акції, процесу. У випадку із драстичним мистецтвом їх роль – закликати людей не кидатися в художника камінням, а побачити в його обурливому творі себе і своє суспільство.
При цьому художники про суспільство не думають. Вони експонують власну хворобливість — але вона є суспільно спричиненим наслідком. І від наявності великої кількості хворих художників суспільству стає легше. Вони витягують всі його нечистоти на поверхню, допомагаючи, таким чином, їх позбутися.
Сторінка проекту: www.dzyga.com/dp