“Державна та недержавна підтримка образотворчого мистецтва перехідний період. Постулати і реалії.”
Доповідь на симпозиумі “Культура, мистецтво України XX століття” Київ 1998 червень
Я буду говорити про речі очевидні, в чомусь нецікаві, напевно, нудні, але, як на мене, досить важливі.
Як відомо після одержання незалежності Україна проголосила курс на побудову демократичної держави з ринковою економікою. Це означало трансформацію всіх інститутів, одержаних нею у спадщину від Радянського Союзу економічних, правових, політичних і звичайно ж культурних. Менше ніж через півроку після серпневого путчу, у лютому 1992 року, Верховна Рада прийняла “Основи законодавства України про культуру”, котрі загалом збігаються з міжнародно визнаними, однак серед пріоритетів називають “відродження й розвиток культури української нації”, а також “утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті”. Останнє як законодавчо зафіксоване положення може стати підставою для запровадження цензури чи позбавлення підтримки певних мистецьких проектів, приміром, Савадова чи Михайлова. Між тим уряд і досі називає “Основи” базовим законодавчим актом, який визначає правовідносини у сфері культури. Я гадаю, що лише нинішній загальний і юридичний хаос не наштовхнув когось із борців за моральну чистоту на застосування штрафних санкцій проти окремих художників чи установ, які їх підтримують.
В майбутньому ж цей закон може завдати серйозних клопотів для радикально мислячих авторів.
Наведу вам кілька прикладів з юридичної практики США. Так, президент Клінтон підписав закон про Пристойність засобів комунікації, який криміналізує прояви непристойності. Від кампанії проти дитячої порнографії вже постраждали власник відео салону, що продавав фільми Пазоліні, фотограф Джок Стерджес (в його майстерні зробили трус агенти ФБР). Судовий позов було вчинено проти куратора виставки Меплторпа. “Основи законодавства” стверджують, що “в Україні гарантується розвиток мережі різних за видами діяльності та формою власності закладів, підприємств та організацій культури…” Однак реальних механізмів державної підтримки недержавних культурно-мистецьких організацій вони не створили, а щодо заохочення спонсорства та благочинства – посилаються на чинне законодавство, яке й досі не передбачає жодних пільг для спонсорів, а закон про благодійництво почав діяти тільки восени 1997 року.
В 1992-95рр. групою експертів з інституту культурної політики (повинен зазначити, що я до них не маю жодного відношення) було розроблено прогресивну Концепцію культурної політики України, де пропонувалось перейти від політики “управління культурою”, характерної для тоталітарних режимів, до політики “підтримки”, типової для ринкових демократій. “Підтримка” означає визнання самоцінності та самостійності культури та мистецтва і водночас обов’язок держави зберегти цю самоцінність в жорстких ринкових умовах, не посягаючи (чи мінімально посягаючи) при цьому на самостійність.
Перехід до політики підтримки конкретно для України означав структурне реформування культурної сфери, тобто:
– створення нової правової бази для культури і мистецтва, що відповідала б сучасним світовим вимогам та українським особливостям;
– реорганізацію державних та регіональних інституцій, які “керували” культурою;
– максимальне заохочення виникнення й зміцнення мережі недержавних культурно-мистецьких організацій.
Реорганізація передбачала поступове скеровування більшої частини видатків на підтримку на конкурсній основі мистецьких проектів та програм, у тому числі й через створювані автономні державно-громадські структури типу фундацій, та ширше залучення культурно-мистецького середовища до процесів прийняття рішень.
Для розвитку мережі недержавних культурно-мистецьких організацій пропонувалось змінити податковий режим, створити цілісну законодавчу базу для “неприбуткового” сектора економіки.
Конкретно цим передбачалося створити нові нормативи діяльності центральних органів виконавчої влади (передусім Міністерства культури та інших міністерств), регламентувати права і обов’язки органів регіонального та місцевого самоврядування, розробити закони про податкові та інші пільги для неприбуткових мистецьких організацій та податкові пільги для жертвувачів та спонсорів.
Міністерству культури відводилась роль визначення основ національної культурної політики та контроль за її здійсненням; розроблення та внесення законодавчих пропозицій і що найбільш цікаво для нас -фінансова підтримка найважливіших у національному масштабі культурних проектів незалежно від підпорядкування та форми власності закладів, що їх здійснюють, через систему мистецьких рад, фундацій, фондів. Це останнє положення передбачало скорочення галузевих органів та управлінь, що займалися прямим адмініструванням, та збільшення ролі автономних рад, фондів, фундацій, які залучаючи представників мистецького середовища та широкої громадськості до процесу прийняття рішень, забезпечуватимуть фінансову підтримку (через надання грантів) тих або інших мистецьких проектів.
Як бачимо, пропонувалося запровадження практики, прийнятої і апробованої у розвинених в культурному відношенні країнах.
Проте ця концепція викликала невдоволення як в самому міністерстві, адже це означало ослаблення чиновницького контролю за розподілом коштів, так і в творчих спілках, які фактично зрослися з міністерством і тут побачили загрозу своєму монопольному становищу отримувача бюджетних коштів та радника при їхньому розподілі.
Близько двох років Кабмін та міністерство переварювало цю концепцію, і влітку 1997 року нарешті видало постанову про концептуальні напрями діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку культури. Окремі положення концепції в цій постанові були збережені, але багато принципових реформаторських пропозицій – викинуті або перероблені.
Так, зник чи не найважливіший пункт про реорганізацію державних та регіональних інституцій, які “керували культурою” і, звичайно ж, його розширене тлумачення про створення мережі автономних державно-громадських рад, фондів, фундацій, які, залучаючи представників мистецького середовища та широкої громадськості до процесу прийняття рішень, забезпечуватимуть фінансову підтримку (через надання грантів) тих або інших мистецьких проектів.
Повністю збережено традиційний галузевий поділ міністерства і з цієї точки зору надзвичайно повчальними є рекомендації в галузі образотворчого мистецтва:
* продовжити пошук шляхів забезпечення додаткових фінансових, матеріальних та інших надходжень для розвитку пам’ятко-охоронної справи й художнього облаштування об’єктів соціо-культурної сфери (читай забезпечення замовлень);
* забезпечити збереження кращих творів сучасного малярства (чому саме малярства?)…
* створення пам’ятників видатним діячам України, а також пам’ятників, присвячених подіям її новітньої історії (читай гарантувати замовлення скульпторам, бо голова спілки художників у нас скульптор). Коли б ним був графік, напевно, написали б: забезпечити видання ілюстрованих видань української класики чи щось подібне.
Кінематографічне лобі, до речі, посоромилось вимагати забезпечення фінансування історичних чи біографічних фільмів.
Окремо згадано про необхідність вдосконалення законодавства про творчі спілки та асоціації, хоча, по ідеї, вони належать до громадських організацій, і чому повинні мати якийсь особливий правовий статус, відмінний від статусу інших неприбуткових організацій з нереформованою і закритою структурою.
Мистецькі акції плануються чиновниками, вони ж розподіляють кошти. Річні звіти про використання бюджетних коштів не публікуються і приховуються. Для того, щоб дати хоч приблизну оцінку діяльності міністерства щодо підтримки сучасного мистецтва доводиться обмежитись планом пріоритетних заходів на 1998 рік. Тут дві республіканські виставки (весняна та осіння), конкурс плакатів на тему “Права людини”, персональні виставки Дерегуса, Приймаченко і все.
Тепер щодо недержавних інституцій і створення для них сприятливого правового та економічного режиму. Прийнято закон “про благодійницькі організації”, законом “про оподаткування прибутку підприємств” не оподатковуються кошти передані неприбутковим організаціям. Однак в наших умовах благодійні фонди часто є замаскованими комерційними структурами чи засобами для відмивання грошей. З усіх них лише Фонд Відродження не боїться відкрито звітуватися про свої програми та гранти. Досі немає законів про пільги для спонсорів та меценатів. А як бути з такими не надто прибутковими в наших умовах організаціями як комерційні приватні галереї. Багато з них змушені маскуватися під всілякі благодійні фонди, неприбуткові організації, просто не легалізуватися, тобто арт-ринок, про який тут охоче теоретизували кілька років тому фактично заганяється у тінь. Між іншим про все це доводиться здебільшого здогадуватися – вся інформація оповита атмосферою секретності. Новий андеграунд, тепер з економічних причин.
Очевидно, для галерей теж слід було передбачити якісь пільги по оренді та по оподаткуванню, як їх, так і їхніх спонсорів. Приміром, французьке міністерство культури надає фінансову допомогу галереям, які презентують сучасне французьке мистецтво на престижних міжнародних ярмарках у Чікаго та Базелі та галереям, що влаштовують перші виставки молодих художників. Невтішною є відповідно і ситуація з корпоративними колекціями. Найяскравішим прикладом є історія з “Градобанком”, що став жертвою кланових розборок. Діяльність же решти корпоративних спонсорів здебільшого носить випадковий, часто далекий від власне мистецьких проблем характер. Візьмемо хоча б останні виставки-конкурси студії 1 + 1 та Міжнародного жіночого клубу. Перша носила характер своєрідного КВНу для художників, друга – салону , та ще й укомплектованого за тендерним принципом. В тім, обидві слід тільки вітати навіть за те, що вони відбулися.
Тінізація і стагнація економіки взагалі та мистецького ринку і неприбуткового сектору зокрема в прямому сенсі б’є по критиці і мистецтвознавству. Подивіться скільки місця займає реклама галерей у журналі “Art in America”, а чи може бути хтось зацікавлений у рекламі, у створенні комерційного фахового видання у наших умовах? Поки що обходимось газетами та сурогатом критики у дорогих глянцевих журналах. Але ж кілька років тому не було і їх. Значить щось змінюється. Я вважаю, що галерейники, художники, мистецтвознавці, критики повинні створити своє лобі і вимагати від парламенту серйозних законодавчих змін, реструктуризації міністерства культури, запровадження розподілу коштів через систему грантів, податкових пільг.