Поговоримо про автора, хто він такий є, скажемо, в соціумі, в тусовці?
Автор є автором, навіть якщо мова йде про плагіат. А що до середовища – навіть якщо його нема ніякого то, фіг з ним. Можливо, це також варіант середовища. А коли і створиться це середовище, то таке воно і буде. Для художника це не найважливіше. Будь-яка ситуація є жорстким тестом на виживання. “По молодості” багатьох пре бавитися в арт, в радикальний навіть арт. Але рано чи пізно нарваність минає. Взагалі, ритм тримати важко. Особливо коли відсутня атмосфера. Чи то тусовки, чи взагалі в соціумі. Зрештою більше впливає на процес не відсутність чи наявність грошей, а атмосфера. Як на мене, то і тусовок не залишилось. Чи люди переросли ці речі, чи стосунки настільки прагматизувались, що балачки про творчість обмежуються темою пошуків фінансування. Хоча маю сумніви, щодо потенцій більшості артистів в Україні – з’являться гроші І мало хто зможе адекватно ними оперувати. Самовиразитись – і гроші не є головним тут чинником. Художник є самодостатнім в більшості теперішніх ситуацій, тому гроші віднаходять його самі, якщо вони потрібні. Та в багатьох випадках гроші випрошують під “ліві” справи, а не під арт.
Це підмочує репутацію.
Особливо, коли прикриваючись пошуком коштів під арт-проект і отримавши їх – тупо просаджують і не відчувають ніякої внутрішньої відповідальності за вчинене. Швидше навпаки -хизуються таким вчинком перед іншими.
Можливо, це реакція художника на сам хід таких грошей, на позицію чиновників від фондів, які самі живляться завдяки мутності перебігу коштів?
Ні, я думаю, що художник в нашій країні невідповідальний за свою діяльність. Більшість цим бавляться. Для них, тобто для тієї більшості, що називають себе художниками, виявляється, що така справа як відповідальність – так між іншим, бо це в якійсь мірі в суспільстві бути художником…ПРЕСТИЖНО.
Невже!?
Така позиція, можливо не прибуткова, але для тих, хто не має чим займатись і щоб не попадати під “тєлєгу” – “чого такий бідний – бо дурний”, треба залишатись ніби-то розумним, але не визнаним художником і дивитись зверху на все інше. Дуже вигідно таку позицію займати, очікуючи кращих часів. Якщо людина невідповідальна за свої вчинки, за декларацію, за ті штуки, що вона виставляє – то все це стає помітним. Це, не можливо сховати.
Вплив хворого суспільства?
А коли суспільство було здоровим? Коли Караваджо жив – суспільство було здоровим, чи коли Рембрандт? Я не знаю. Художник справді має право на будь-які дії. Як йому видається в даний час потрібним – він так і робить. І знову ж таки, коли він відчуває внутрішню відповідальність, то відповідно поступає й що до грошей, і що до творчості.
Може вся проблема в ліні?
Для суспільства артіст – це завжди лінива істота – навіть для прикрашання життєвого простору, невідомо чи є необхідність в такому персонажі, як художник. Всі хто вдарились в мистецтво є лінивими людьми в кінцевому рахунку. І ті, що багато працюють, роблять це для того, щоб заробити якусь славу і гроші, а потім почивати на її лаврах. Це марево, щоб лінь втілилась в реальність, як в анекдоті про папуаса під пальмою. Однак лінь це природня риса і не треба її соромитись.
А що до тупості?
Це ніби є продовженням теми про лінь. Адже лінь є активним станом – насправді найважчим є тотально нічого не робити. Здається така річ не потребує ні навичок, ні дипломів, ні досвіду, – але “нічого не робити” в принципі, ніхто не може собі дозволити. Скажемо чи на пів року, чи на рік – всі одразу розповідають, що жити треба, що щось на життя заробляти. Та для кожного, якщо і з’являються якісь кошти – і можна здається певний час нічого не робити – він не може собі цього дозволити і лежати під пальмою. Це все внутрішня метушня, хаотичність, яка і доводить до тупості – інформативної, чи навпаки відсутності інформації. В цьому випадку “нічого не робити” може бути найвищим досягненням ліності з позитивним результатом, на мій погляд, на противагу всій цій метушні – виставкам, каталогам і т. д.
Результат від такої діяльності нульовий і ніхто, в кінці кінців не зсовується з місця, – всі стоять. І все це є вішанням лапші і собі і іншим на вуха. От, якщо би хтось з тих, хто курує сучасне мистецтво в Україні, наприклад Соловйов, чи Пригодич, чи Філоненко, або Панчишин, спробували втілити такий кураторський проект, що не потребував би значних інтелектуальних зусиль для опису концепції, великих фінансових витрат і фізичної роботи, а лишень декларації. Наприклад художники з якими ці куратори співпрацюють, оголошують мораторій на виставкову діяльність, на каталоги, на акції, скажемо на рік в Україні. Щоб їх просто не було видно, щоб всі приховали продукти своєї творчості – спостерегти, чи була б помітною їх відсутність.
Це гарна утопічна ідея. Але для кого це – і найперше хто має помітити – соціум? Соціуму пофіг!
Самі художники. Я розумію, що художника не заставиш не творити коли його пре, але він міг би працювати в шухляду, – головний результат такого демаршу – можливість дистанціюватися і зрефлексувати на це.
А от, Василь Цаголов стверджує необхідність постійного перебування художника на арт-сцені будь-якою ціною?А твоя пропозиція про “штучний вакуум* є діаметральною?
Навіть утопічний проект міг би тим самим Цаголовим використовуватись у своїх цілях -бути на сцені. Він, наприклад, міг би кожного дня подавати повідомлення в пресі, чи на радіо, чи на ТВ, що цього дня художник (и) який (які) беруть участь в проекті (чи підписали меморандум про не виступ), нічого не виставляли. Принаймні, щоденно акцентувалось би, що Василь Цаголов сьогодні нічого не виставляв і йому – добре. Таким чином, він мав би можливість “бути на сцені” – віртуально. Таке собі повноцінне “тверде телебачення” без візуального ряду.
пастка. Маріана Фантич та Домінік Янг
Про вплив фондів, зокрема “Сороса” Ви говорити не хочете?
Чому так гостро стоїть (повстало) питання про гроші? Давай продовжимо моралізувати.
Гроші – це хвороблива тема, з тієї простої причини, що людство не спромоглося випрацювати тієї розумної системи, в котрій гроші слугували би всім, а не купці жадібних особистостей. Гроші – це хвороблива тема, бо психологія людини сповнена жадібності: в іншому випадку вони були б звичайнісіньким засобом для обміну, хорошим засобом. В них нема нічого злого, але не в тому виді в якому вони зараз функціонують в світі. Якщо нема грошей, людина приречена. Все життя стає прокляттям, все життя йде на те, щоб їх заробити, здобути, урвати будь-яким чином. А якщо ж гроші є – їх все рівно не вистачає. Сутність справи не змінилась. Нема краю бажанням більшого. І якщо, грошей просто багато – хоча їх все рівно мало, – починає спрацьовувати почуття провини, тому що способи їх накопичення – жахливі…
Великі гроші завжди, як нагадування про злочини, якими вони були здобуті, навіть якщо все юридично чисто. Це створює серед багатих два класи людей: одні, це ті, що починають жертвувати гроші на благодійність, звільняючись таким чином від почуття вини. Вони виконують “хорошу, добру місію”. Будують церкви, притулки, музеї, створюють благодійні фундації, патронують культуру і т.д. Всі ці Ноблі, Сороси, Кравчуки, Гугенгайми звідти. Вся їхня благодійність – способи позбутися комплексів. Бо у іншому випадку – або божевілля, або самогубство.
Суспільство провокує з дитинства амбіції, бажання розбагатіти, мати владу, впливовість. І гроші насправді приносять владу: за них у цьому світі можливо купити все – все крім тих декількох понять, про які ми ще пам’ятаємо з дитячих
казок, але які забуваються в цій метушні. Неможливим є купити кохання, дружбу, чи навіть подяку. Але це можна продати. Продажність зради вже нікого не шокує, це радше стало нормою. Головне це встигнути зробити першим і на цьому заробити. Але гроші не пахнуть. Це перше, що треба пам’ятати, говорячи про фонди. А по друге – художники існували до Сороса. Вони існують при Соросі. І, сподіваюсь, будуть після Сороса.
Я не бачу радикальних впливів усіляких фондів на ідеологію творення. Потім, фонди це спосіб існування певного прошарку митців. Можливо завдяки Соросу художники отримали реальні можливості виставлятися через гранти. Бо до Сороса виставки мали характер випадкових явищ і більше належали до модних віянь єпохи “перебудови”.
Принаймі для молодих ці виставки були важливими, вони змогли відірватись від західних журналів декількарічної давнини. Побачити щось нове в себе вдома.
Де те молоде покоління?
Це вже інша справа, що то був за вшив і до яких мутаційних наслідків це привело. Принаймі для небагатьох, для двох, трьох ці виставки відіграші певну рапь, хоча би як тема розмови.
Нехай для одного, але де він?
Як казали класики: “Зустрінеш Будду -відрубай йому голову!” З творчістю тієї хвилі я знайомився ще з московських журналів.
В той час була інша жанровість, а творчість запишається творчістю, вона завжди мутаційне поняття.
Ти хочеш сказати Марта Кузьма змогла нав’язати “фотографічне мислення” живописцям? Так, як на мене, вона штучно впливала на цю ситуацію, підтримуючи грантами проекти певного напрямку.
Хіба можаиво на когось вплинути без згоди, що визріває внутрішньо. Все.має бути органічним. Деякі художники, особливо по молодості, розпочинаючи з ‘чорнухи”, не усвідомлюючи її до кінця, радикально змінюють векторність. Не думаю, що вони відчувають коньюктуру, а мабуть щось штовхає людину з середини. Важко тут сказати, що таке добро, зло – і чи можна на це вплинути.
Добро і зло це з області мораліте. Я думаю, що на сьогодні вже досить моралізувати.
Якщо тема вже вичерпала себе, а в “чорнуху” насправді не можливо глибоко увійти, вона є поверхневою, спекулятивною, то настає черговий етап, що потребує інакших підходів. Звичайно, що це є коньюктурність чи модняцтво. Але мистецтво втратило потужність для епатування. Життя виявилось жахливішим за кіно. Таємничість його, не підкорюється науковим дослідженням. Алогічність та побутовість повсякдення шокує. Стиль з часом набуває ознак товарної марки. А спроби уникнення стилістики загрожують перерости у такого виду стилістику. Мислення потрактовується шаблонами комплексів психоаналізу пів столітньої давності. Ідеології безсоромно запозичуються з філософських лексем. Від нудьги намагаються рятуватися карнавалізацією побуту. Від усього цього разить потом, невпевненістю і вбогістю. Сучасне мистецтво тяжіє до музейності. Відчутно втому та розгубленість. Культура поглинула мистецтво. Але добре що “обиватель” цього не знає.
